Розділ 1. Кав'ярня "Три гарбузи"

Сьогодні аромат кориці, сушеного апельсина та гострого імбиру у моїй кав’ярні був особливо густим. За вікном вітер носив багряне осіннє листя, а на підвіконнях м’яко блимали свічки у вирізаних гарбузах.

Я звірила рецепт у старому, обтягнутому потертою шкірою зошиті бабусі та вдоволено хмикнула. Ритуал осіннього затишку йшов за планом. Ще дрібка сушеної шавлії для спокою, крапля меду для солодкості думок — і моя гарбузово-пряна суміш приваблюватиме в кав’ярню тільки приємних та щедрих гостей.

Із-за стійки почувся дзенькіт таймера.

Я кинулася до духовки. Гарбузові мафіни піднімалися ідеально. Золотисті, пухкі, з корицею, мускатним горіхом і дрібкою секретного інгредієнту, завдяки якому навіть найсумніший відвідувач починав усміхатися після першого шматочка.

Ні, це не магія. Ну гаразд. Трохи магія. Але я ніколи не додавала закляття безпосередньо у випічку. Лише кілька крапель настою, приготованого за бабусиним рецептом. Цілком легального, якщо не враховувати, що рецепт передавався в нашій родині ще з тих часів, коли слово “санітарні норми” могло означати щось типу “не вари жабу в казані, де готуєш юшку, або принаймні добре її помий і натри розмарином”.

Моя, без перебільшення — найколоритніша у місті, кав’ярня називається “Три гарбузи”. Назва здавалася мені дотепною, поки я не зрозуміла, що в жовтні доведеться пояснювати кожному другому відвідувачу, чому гарбузів у нас не три, а тридцять сім.

А цього року їх взагалі сорок два. П’ять додалися сьогодні вранці. Я не рахувала їх спеціально. Просто один гарбуз перекривав прохід, другий чудово виглядав біля вікна, третій був надто милий, щоб залишити його в коморі, а ще два я купила зі знижкою і у кожного була своя роль у святковій композиції. Принаймні так я пояснювала це собі.

До полудня залишалося десять хвилин. Надворі жовтіло листя, на вітрині мерехтіли гірлянди у формі крихітних привидів, а в повітрі змішувалися запахи кориці, ванілі, свіжої випічки та кави і осіннього дощу.

Саме так я й уявляла ідеальний день тридцять першого жовтня. Теплий, прибутковий та спокійний. І без жодних інспекторів. Особливо одного конкретного інспектора.

Я глянула на годинник. О дванадцятій він не прийде. Не може прийти. Минулого тижня він перевіряв систему вентиляції. Позаминулого — електропроводку. До того — санітарні документи, вогнегасники, запасні виходи й чомусь навіть стан ущільнювачів на вікнах.

Усе було в порядку. Ну майже все. Але цей чоловік мав талант знаходити проблеми там, де звичайна людина бачила затишок.

Я досі не пробачила йому історію з декоративною мітлою. Він заявив, що вона створює хибне враження про призначення приміщення.

Я тоді так розізлилась, що сказала, що це кав’ярня, а не аеропорт, і якщо комусь вже дуже захочеться полетіти на мітлі, то нехай принаймні замовить лате перед зльотом.

Очікувано, він не оцінив жарту. Навіть не усміхнувся. Як жодного разу за три місяці. Я навіть підозрюю, його виростили в лабораторії спеціально для того, щоб перевіряти заклади громадського харчування. Можливо, навіть не виростили, а надрукували на принтері. Чорний одяг, суворий погляд, ідеально рівна постава, голос, яким можна було змусити добровільно здати навіть ті документи, про існування яких ти і не підозрював.

І, на жаль, обличчя. Бо з обличчям у нього все було настільки добре, що це здавалося особистою образою.

Я не любила красивих чоловіків, які знали про свою красу. Він, на щастя, поводився так, ніби не знав. Або вдавав, що, можливо, було ще гірше.

Дзвінок над дверима озвався рівно опівдні. Я завмерла з підносом у руках. Ні.

Ні-ні-ні! Боже, тільки не сьогодні!

Я повільно обернулася від духовки. Вхідні двері відчинилися, і до кав’ярні зайшов Маркіян, через якого я вже тричі переглядала оголошення про оренду приміщень в іншому районі міста.

Високий, темноволосий, у чорній куртці інспектора. В одній руці папка, в іншій — телефон. На обличчі звичний вираз людини, яка щойно побачила злочин проти людства, а злочинцем виявився гарбуз.

Його погляд ковзнув по вітрині, гірляндах, столиках і підвісних прикрасах. Трохи надовше зупинився на величезному павутинні над проходом. Потім на гарбузі біля запасного виходу. Потім на мені.

— Доброго дня, пані Мальво.

— О, ні…

Його брова ледь помітно піднялася.

— Перепрошую?

— Я сказала: о, день сьогодні добрий. Надзвичайно добрий. Чудовий. Просто казковий.

— Радий, що ви в такому настрої. Тоді почнімо.

Він дістав посвідчення, хоча за три місяці міг би вже залишити його в мене на зберігання.

— Планове обстеження приміщення перед святковими заходами.

— Ви ж перевіряли мене минулого четверга. І все було добре.

— Майже все.

— Ви досі не пояснили, що не так з ущільнювачами на вікнах.

— Я пояснив.

— Ви сказали: “Я перевірю це наступного разу”.

— Отже, сьогодні ми перевіримо.

Я подумки звернулася до бабусі.