Кава з крилатим гусаром

Сонце палило, як навіжене: кінець вересня, очевидно, вирішив добити усе живе, що пережило літо. Хоча більшість не погодилася б: вони, задоволені життям, гуляли містом без капелюхів чи кепок, їли морозиво та ділилися сонячними фото в Інстаграмі. Іван же страждав добрих пів року, коли стовпчик термометра показував вище + 19. Останній рік його рятувала тільки робота з дому, але сьогодні довелося вийти з приємної прохолоди будинку і поїхати за місто. Справа була давно запланована і відкладалася багато разів.

Максимально малолюдними шляхами, знаними тільки аборигенам, вдалося вийти на околицю доволі швидко. День тільки розгорався, але усе вже було залите сонячним світлом. Місто плавно перейшло у передмістя, потім у навколишні села, які за кілька років поглине обласний центр. Іван любив ці пейзажі: рівнинні, з невисокими горбочками, вкриті полями та лісами. «Дуже недооцінений туристами регіон – Волинь. – подумав він. – От і прекрасно, хай у Львові тусуються».

Недавно він став щасливим власником невеликої земельної ділянки на 11 соток, на якій планував збудувати будинок. Як би Іван не любив Луцьк, але життя у багатоквартирному будинку він ненавидів чорною ненавистю, адже там фізично неможливо було усамітнитися: скрізь сусіди, з-за усіх стін чути їхні розмови, весь час тебе може хтось затопити (чи ти когось) або підпалити. Останнє було дуже актуальним, враховуючи поголів’я алкоголіків, що жили у під’їзді.

Саме ці міркування підштовхнули до купівлі ділянки, а далі тільки діло техніки: заробити грошей і поставити дешевий каркасний дім. Дружина всіляко підтримувала, що робило завдання майже тривіальним. Але перед початком усіх робіт потрібно було задовольнити цікавість і «проклацати» землю металошукачем. Чимало друзів і знайомих знаходили у себе на полях такі речі, які не соромно виставити у великому європейському музеї, то, може, і йому пощастить?

Для Івана це було вперше. Він розумів, що воно якоюсь мірою не дуже законно, але вважав, що державі не має бути жодної справи до того, що він робить на своїй власності. Детектор взяв татовий, щуп зробив сам зі старої велосипедної спиці.

Йти було недалеко - село знаходилося поряд, непримітне і невелике. Діти тут проводжали поглядами автомобілі, ніби на вулиці було 19-те століття, і віталися з усіма, кого зустрічали. Було їх, втім, не дуже багато: молоді переїжджали в місто, старші люди доживали віку, хоча у давнину село було доволі великим, мало свій костел і резиденцію якогось чи то магната, чи чиновника.

Іван налаштував детектор і почав шукати: повільно водив зі сторони в сторону і слухав звук у навушниках. Знахідки почалися майже миттєво, щоправда, саме сміття – цвяхи, металеві скоби, наполовину згнилі консервні банки. Сонце продовжувало палити, і спочатку терпіння справлялося з бажанням кинути це все діло та сховатися в затінку до самого вечора, але після чергової банки, на якій, як на зло, навіть зберігся напис «Рево», Іван вилаявся і визнав, що ці Сцилла й Харібда його здолали. Треба було тікати під тінь дерев, а вони були якраз тут, з іншої сторони стежки, що примикала до ділянки. Вже переходячи дорогу, він почув писк детектора, якого забув вимкнути. «Гірше вже точно не буде» - подумав Іван і взявся копати.

Здивуванню не було меж, коли за кілька хвилин він дістав із землі невелику сумку, десь із долоню шириною. Іван не був істориком, але міг би заприсягнутися, що річ була старовинною: шви явно ручної роботи виконані товстелезними нитками. Короткий ремінець фіксувався пряжкою; хлопець придивився і, відшкрябавши трохи грунту, чітко побачив на ній латинські літери JV, обрамлені декоративними завитушками. Подібні кисети, а це був саме він, носили багатії у фільмах типу «Хороброго серця». Але, судячи зі стану, його тут забули максимум кілька днів тому – ніяких слідів гниття чи іржі, тільки забруднення від грунту. Мабуть, хтось із селян мав реліквію від діда-прадіда і загубив. «Треба буде набрати попередньому власнику і запитати, чи не його» - подумав хлопець. Він підкинув кисет в долоні, а всередині щось захрустіло, як горіхи в банці. Іван розв’язав ремінець і висипав вміст на долоню: невеликі напівкруглі зернята. Принюхався і офігів: кава! Хто носить каву в кисетах, де зазвичай носили тютюн? Це ж як її треба любити, щоб носити таким-от чином? Цікаві тут люди живуть.

Хлопець закинув зернята назад, кисет у рюкзак, і зайшов у затінок, потім дістав туристичний коврик, розстелив і сів, попередньо запшикавши репелентом від кліщів. На небі не було ні хмаринки, отже, спека лютуватиме довго. Згадалося, що бербери в таку погоду п’ють теплий чай, тому було вирішено дістати казанок і в порядку експерименту зварити свіжовідкопану каву.

Іван розвів вогонь, закинув у воду зернята і ліг на коврик відпочити, поки зійде кава.

Розбудив його звук бамкання ложки об стінки казанка. Іван миттю сів і побачив незнайомого чоловіка: той сидів напроти, розмішував його каву і принюхувався, задоволено мугикаючи. Одягнений у штани та сорочку з грубого сукна бежевого кольору, він мав довгу абсолютно білу бороду і засмаглу шкіру горіхового кольору. Очей не було видно через густі брови і солом’яний капелюх, насунутий на лоба. Вік його теж залишався загадкою. Загалом, він своїм виглядом нагадував чи то селянина з глухого села, чи реконструктора пізнього Середньовіччя. Здавалося, ніби незваний гість нікого не зауважує, так сконцентровано він помішував каву. На дворі, між тим, уже настав вечір.

- Добрий день. Старче, чому це ти береш мої речі?

- Привіт і тобі. По-перше, ти варив каву дикунським і варварським способом, недостойним цього благородного напою. -  Він нахилився до казанка, вдихнув кубометр запашного повітря і усміхнувся. – А по-друге, ти, судячи з усього, спав, а я не грубіян. Дуже дратує, знаєш, коли хочеш відпочити, а тобі починають набридати.

- Ну добре. Вибач і не ображайся.

- Які там образи! Чудовий вечір тільки починається, кава зварена. До речі, ти маєш кружки?