Глава 24. А коли весілля?

АНЯ.

Моя квартира зустріла мене пустотою й таким холодом. Минуло декілька тижнів, як я тут не живу, а така реакція.

Частина речей так і лежала з моменту першого побачення. Все руки не доходили приїхати й навести лад. От сьогодні трохи й поприбираю.

Включила колонку з музикою.

 Треба створювати собі настрій.

Чохол з сукнею висів в коридори, підбори теж одразу знайшла. Я літала по квартирі, як та пташка ще й співала в повний голос.

Хоча спів це зовсім не моє, як каже мій тато, що мені ведмідь на вухо наступив та ще й потанцював. Але кого ж це зупиняє.

Звичне прибирання зайняло пару годин й квартира засяяла, хоч зараз гостей запрошуй.

Перерва на каву й одразу в душ, зачіска, макіяж та одягнутися.

Максим написав, що забере мене о сьомій. Тож в мене у запасі є майже чотири години. Встигну все.

Ну я майже все встигла, як раз дофарбовувала губи, коли подзвонив Максим й сказав, що чекає. 

Попросила чекати внизу, а не підійматися, як він хотів. Так більше шансів, що помада доживе.

Закуталася в довге темне пальто та вибігла на двір.

Треба нагадати собі, що босоніжки це не найкраще взуття для зими. Але я вже бачу машину і ще погляд Максима, який прикутий до моїх ніг. Здивування й розуміння, що то на мені змінили погляд на обіцянку, що мене чекає кара.

Але я зіграла на випередження, поки мене не почали сварити, й швиденько поцілувавши свого вікінга, пірнула в машину.

Максим тільки щось мурмотів про одну рудоволосу особу.

Але нічого минулося.

Та щось чим ближче до офісу, тим більше я нервую.

Ланцюжок від сумки боляче впивався в долоню, так я його стискала.

Ну подумаєш знайомство з батьком, чого я хвилююся.

Аню заспокойся, вмовляла я себе.

Так дивно, а на початку місця я думала, що тільки смачно поїм на заході, коли все буду перевіряти. 

Ну точно ніяк, що я буду тут в шовковій сукні.

 Єдине, що збігається я поїм. Мій шлунок на чистому кофеїні сьогодні почав обурюватися.

А ще хвилювання.

В ліфті мою руку схопили в полон, а на вухо прошепотіли:

— Не хвилюйся, я поруч.

Я тільки підвела очі на Максима та посміхнулася, я не встигла нічого відповісти, як перед очима постала зала, яку ми готували.

Світло від тисячі ліхтариків зробило свою справу. Все здавалося ще більш казковим ніж я уявляла.

Між людей у святкових сукнях ходили офіціанти, тримаючи таці з келихами шампанського.

На столах з частуванням гарно розмістилися десерти, від моєї Маші. А великий торт буде під кінець вечора.

— Мені подобається, те що ми створили, — сказала я Максимові.

Наш верхній одяг забрали до імпровізованого гардероба.

І я знову побачила свого вікінга в сірому костюмі. Але краватка була в кольорах моєї сукні.

— Дай вгадаю, це подарунок Лілі, — легенько провела пальцем по тканині. Чим тільки збила дихання свого вікінга.

— Я вже казав, що ти неймовірна. А за витівку з підборами, я тебе покараю, — подих обпалив мені скроню, викликаючи натовп мурашок по шкірі. Так близько нахилився Максим.

Усмішка розтягнулася на моїх губах.

— А краватка це її подарунок, — за секунду знову став серйозним мій вікінг. — Ходімо я бачу батьків, — і взявши мене за руку він потягнув в бік гостей.

А на мене знову напало хвилювання.

Ми підходили до Алли Андріївни та високого чоловіка, що стояв спиною до нас.

Мама Максима помітила нас першою та привітно помахала рукою.

Чоловік обернувся й весело видав:

— О, Анечка! Ти тут як опинилася? Сто років тебе не бачив.

Говорив чоловік, а я пізнавала знайомого для себе дядю Серьожу. Якого знаю ще з дитинства, він часто бував у батьків Лілі, та періодично няньчив нас, або цукерками пригощав. Коли батько Лілі не бачив.

Я ніколи не думала, що саме дядько Серьожа виявиться батьком мого вікінга. Бо його фірмовий вираз «мій вайло» щодо сина. Ніяк в мене в голові не в'яжеться з Максимом.

Але дядька була рада бачити та посміхнулася.

— Ходи но сюди дитино. Запитаю, де це ти мого вайла знайшла. Мені тут повідомили, що в нього тут наречена десь. Уявляєш, приїжджаю, а тут такі новини, — з широченною усмішкою говорив дядя Серьожа.

— Батьку, — намагався вставити мій вікінг.

— Не перебивай, — тільки цикнув на нього батько.

— Аню, може знаєш. Кого від мене приховують, а то Алла мовчить. Прийдуть діти самі скажуть, — намагаючись спародіювати дружину говорив чоловік. — А племінницю, щось не бачу. Тож колись, ви всі в одній там компанії, мабуть.

Як я раніше не помічала, що дядя Серьожа так схожий на Максима, тільки сивини більше та зморшок на обличчі.