Глава 13. Солодких снів

АНЯ.

Повітря довкола нас було настільки наелектризованим та напруженим. Що піднеси сірника й вибухне.

Я була п’яна без вина й абсолютно щаслива.

— Ходімо, я проведу, — охриплим голосом, крізь важке дихання сказав Максим.

Й вийшов із машини, як мені здалося аж над то швидко. Але з цього я тільки широко усміхнулася й похитала сама собі головою.

Щоки палали, а в голові повний туман.

Двері з мого боку відчинилися впустивши холодне повітря.

Повернувшись, щоб вийти мій погляд натрапив на великий букет квітів в капелюшній коробці. Там були ледь не всі мої улюблені квіти, хіба бузку не вистачало.

— Вони неймовірні. Дякую, — доторкнулася я до пелюсток, що тримав в руках вікінг.

— Ти все одно гарніша. У тебе очі зараз сяють, як... — він так і не зміг договорити. Та мені було байдуже на незавершений комплімент.

Містер сірість й буденність на роботі показав себе ввечері зовсім іншим.

Я потягнулася, щоб обережно вийти з машини, але моя нога вирішила інакше. І я зойкнула трохи припадаючи на коліно.

Впасти мені не далі. Максим піймав мене рукою за талію та притис до грудей.

— Що трапилося? — стурбовано запитав він, дивлячись мені в обличчя.

— Коліно, ще зранку забила. От воно мені протягом дня й нагадує, — насолоджуючись обіймами відповіла йому.

— І ти мовчала.

— Воно мене не турбувало, чесно-чесно.

Вікінг тільки посміхнувся та поцілував мене в маківку. За мить мої квіти опинилися на передньому сидіння, зачинилися двері та пікнув ключ замикаючи авто.

А я злетіла у повітрі від чого тільки голосно ахнула.

— Що ти робиш? — здивувалася я.

— Несу тебе на руках, — як ні в чому небувало відповів він.

Ніби тягати майже сімдесят кілограмів ваги то для нього забавка. Він ніс мене, як пушинку.

А я насолоджувалася моментом та зручніше вмостилася в нього на руках.

Мене можна сказати вперше так носять. А ще вперше так розкішно цілували.

Подолавши вхідні двері та ліфт, де мене ні на мить не відпускали. Та навіть встигли поцілувати разочок.

Був би день я б вже була у всіх пліткарок на язиці.

Занадто швидко з’явилися двері моєї квартири.

Не хочу на землю, на руках аж занадто затишно. Та реальність була сурова.

— Ти заходь, а я зараз принесу твої квіти та дещо для Луїса, — сказав Максим чекаючи доки я відчиню двері.

Та ключ ніяк не хотів мене слухатися. Ну що за підстава, ніяк не можу потрапити потрібною стороною. От як з флешкою.

Нарешті, видихнула я, але замість клац від замка. В моїй руці залишилася половинка ключа.

— Ой, — видала я здивовано й продемонструвала ключ Максимові. — Здається, я сьогодні додому не потраплю.

Максим подивився на мене з ключем, оглянув замок де навіть непомітно було, що щось не так.

— Хм, тоді все просто. Поїхали до мене, — і я знову злетіла у повітря.

Здається доля дає мені бонуси. Цікаво за що?

Шлях до машини був ще коротшим. І ось я вже з букетом на колінах, дивлюся на дорогу за вікном. Й гадаю, що ми якось занадто швидко опинимося в одній квартирі.

Але мені безмежно цікаво, як живе містер сірість.

МАКСИМ.

Мій емоційний резерв переповнено. І як там кажуть метелики в животі. То здається вони й до мене завітали.

А головне мені поруч з Анею неймовірно спокійно та правильно.

Поки їхали додому поглядав на дівчину, що спить  збоку. На її профіль підсвічений ліхтарями з дороги, пасмо волосся, що впало на щоку, мирне дихання. Й розумів, як же це все зараз правильно.

 Маю надію, що вдома все як я залишав. Бо замок я так і не змінив. А повторення вчорашнього вторгнення зараз не треба. 

— Прокидайся, спляча красуня, — сказав торкаючись Аніної руки, коли ми заїхали на підземну парковку.

— Ммм, — тільки почулося мені у відповідь, що викликало посмішку.

— Зрозумів, — я сьогодні ношу на руках одну рудоволосу особу.

Підхопивши Аню з квітами на руки, приловчився закрити машину та спокійно дістатися ліфту.

Коли на тебе не падає сніг це робити приємніше.

А дівчина затишно влаштувалася на мені, її тепле дихання в шию викликало натовп мурашок по шкірі. Та трохи лоскотно, але ще трохи й квартира.

— Красуню, треба двері відкрити. Так що прикидайся, — тихо проговорив.

Аня заворушилася та неохоче відкрила очі озираючись довкола.

— Я зігрілася й заснула, — ще сонним голосом поділилася Аня та подивилася на мене.

— Ще трохи й ляжеш спати,— з посмішкою відповів їй, а сам розумів, що я зараз навряд засну.