Глава 5. Знову вона

МАКСИМ

Шалений день підходив до кінця, вимкнув світло в кабінети, пройшов через темний пустий коридор. Робочий день помічниці закінчився ще три години тому й вона з чистим сумлінням пішла додому.

В мене ж прокинувся трудоголізм, що приховував бажання відсидітися від зайвих людей та питань про мою наречену. Мені вистачило мого найближчого кола спілкування та родичів.

Цікаво кому дядя Валера ще повідав новину про одну рудоволосу особу?

В тиші та напівтемряві офісу вийшов нарешті на вулицю й на повинні груди вдихнув морозне повітря.

Я звик до зими. Люблю цю пору року та сніг. Багато снігу й побути наодинці десь у горах. Треба буде вибратися кудись, після свят на пару днів. Візьму роботу з собою.

В думках про подорож. Проїжджаючи нічне місто, де ліхтарі підсвічували перший сніг. Таки випав сьогодні, не збрехав прогноз погоди.

Чомусь відганяв від себе образ однієї дівчини, якій би також могло сподобатися в горах. Я сподівався на це.

Але реальність гепнула мене неочікувано.

Відкривши двері квартири, зрозумів, що щось не так. Як мінімум я не ношу чоботи на підборах червоного кольору. Та й біла шуба мені не за розміром буде.

Мій внутрішній голос вже просто волав про небезпеку для моїх нервів.

— Максику! Нарешті ти повернувся, а я зачекалася, — голос, який я волів більше ніколи не чути привернув мою увагу до його власниці.

— Юля! — зло зірвалося з моїх губ.

Вона стояла у дверях вітальні така ж гарна як я її пам’ятаю. Висока, брюнетка з засмаглою шкірою, тендітними рисами обличчя, величезними очима, в яких я колись тонув. І така ж не справжня, як її зроблене обличчя.

— Котику, я так рада тебе бачити! — лопотіла вона, переминаючись з ноги на ногу. Намагаючись продемонструвати свій новий бюст.

— Забирайся! — кинув я їй роззуваючись й вішаючи пальто на місце.

Головне, щоб її парфумами не провоняло.

— Ну що ти, Максику. Ти так раптово зник, не приїжджаєш, не дзвониш, — крутилася вона довкола мене, поки я йшов на кухню.

— Юля, забирайся геть! — рявкнув на неї, вмикаючи чайник.

— Котику, ну чого ти? — вона підійшла зі спини й спробувала обійняти, як робила багато разів раніше.

— Забрала свої руки! Зібрала своє ганчір'я! І пішла геть з мого життя! — відскочив від неї, як від прокаженої.

Відчуття ніби змії доторкнулися.

— Максику, ну. Мені тут нашепотіли, що в тебе хтось з’явився, — кліпаючи своїми очима простягнула Юля.

— Зрозуміло, чому ти тут. А тепер геть! Я стомився це повторювати Й ключі залиш. Хоча, як хочеш все одно замки міняти тепер.

Нічне місто все густіше вкривалося снігом. Сніжинки танцювали у світлі ліхтаря, а я намагався вгамувати лють в середині.

Ми розійшлися негарно, бо назвати її та чоловіка на сорок років старше неї в одному ліжку. Естетичним язик не повертається. З'ясувалося, що це не перша її зрада. Бо звичайний архітектор не зміг задовольнити її матеріальні потреби.

— Юля ти ще тут?! — обертаючись я знову побачив її.

— Так все я стомився від тебе, ще минулого разу, — й не слухаючи її причетань та вмовлянь, закинув на плече та поніс до вхідних дверей.

Широко відчинивши двері, вхопив шуба й вишвирнув на сходи, ногу викинув чоботу й поставив їх власницю на сходову клітину.

З задоволенням зачинивши двері перед її носом. Не звертаючи уваги на галас та погрози пройшов у вітальню. Та побачив її сумочку в тон чоботам, що лежала на дивані.

— Та ну дядько!

Прийшлося ще раз відчиняти двері й викидати сміття зі своєї квартири, прямо в руки власниці.

— Ти про це пожалкуєш! — майже не чутно донеслося з під’їзду.

Можливо, а зараз я жалкую, що не можу спокійно випити чаю та повечеряти.

Відчинивши вікно й впускаючи морозне повітря, піддався імпульсу та написав повідомлення: «Привіт!».

Дві сині галочку викликали посмішку. А три крапки, що абонент пише приємне тепло в грудях.