По обіді я розбирала бабині речі: одяг окремо, документи окремо, посуд, який заберу, і посуд, який можна віддати. У шухляді серванта лежали конверти з Італії, мамині.
Мені було одинадцять, коли мама поїхала доглядати стару жінку під Неаполем. Спочатку казала, що на рік, потім ще на один. У конвертах були листівки, чеки на посилки й кілька банкнот, які баба так і не обміняла. На одній листівці мама написала: «Купи собі гарні чоботи. Не шкодуй грошей. Я ж заради тебе тут».
Я довго сиділа на підлозі з тією листівкою. Мама любила мене, я ніколи в цьому не сумнівалася. Просто в нашій родині любов найчастіше приходила переказом. Мама слала гроші мені, а я слала їх бабі, на холодильник.
Задзвонив телефон. Мама, наче почула.
— Ти вже в селі? Я згадала, що ти казала про покупців. Продаси ту хату й матимеш нарешті нормальний внесок. Я теж докину, якщо треба, не соромся. Гроші для того й заробляються.
— Мам, а ти пам'ятаєш, як присилала мені на червоні чоботи?
— Господи, коли це було. Ти ще школу не закінчила.
— Я їх так і не купила. Баба поклала гроші на книжку.
— І правильно зробила. Чоботи зносилися б.
Ми проговорили хвилин двадцять. Я вперше за кілька місяців не сказала їй, що мені треба бігти.
***
Надвечір я поїхала в магазин. Навігатор запропонував коротший шлях повз ставок, і я йому повірила. За десять хвилин передні колеса сиділи в багнюці по самі арки. Ще двадцять я намагалася виїхати сама, а потім набрала Андрія.
Він приїхав на зеленому «уазику», вийшов, оглянув мою машину, багнюку й мене.
— Можете сміятися, — сказала я.
— Я думаю, як вас витягти й не відірвати бампер.
За десять хвилин машина стояла на твердому. Я полізла в сумку, і він побачив, по що.
— Марто, втретє за добу. Якщо вам так важко лишатися в боргу, нагодуйте мене вечерею. Я третій день їм у машині.
— Сьогодні?
— Якщо у вас немає інших планів.
Плани я мала: розібрати шафу, перевірити пошту, доробити презентацію на понеділок.
— Приходьте о восьмій.
— Прийду, якщо ніхто не здумає телитися.
Удома я прийняла душ і вперше за ці вихідні відкрила валізу по щось, крім теплих шкарпеток. Дістала одну кофту, поклала назад. Дістала другу, подивилася на себе в бабине дзеркало, розсердилася й одягла першу.
О восьмій Андрія не було, о пів на дев'яту теж. Я поставила в духовку деруни, які Стефа принесла ще вдень. О дев'ятій вимкнула духовку, о пів на десяту ввімкнула знову. Телефон мовчав.
О десятій я сказала собі, що більше не чекаю. Я відкрила ноутбук, відповіла на три листи, поправила два слайди. Деруни вистигли вдруге. Я сиділа перед двома тарілками й сердилася: можна ж було написати одне слово, це дві секунди.
І тоді я згадала бабу. «Мартусю, то ти в суботу будеш?» — «Буду, ба, по обіді». А потім була п'ятниця, сьома вечора, ноутбук на колінах: «Ба, я не приїду, тут завал. Наступного тижня точно». І бабине: «Добре, дитинко. Роби свою роботу».
Я чекала три години, і мені вже було прикро. Баба чекала роками, і щоразу щось готувала.
Я закрила ноутбук.
Близько одинадцятої у дворі загуркотів «уазик». Коли я відчинила, Андрій стояв на ґанку в тій самій куртці, і рукав у нього був темний від крові.
— Перепрошую. Треба було подзвонити. Телефон лишився в машині, а коли я про нього згадав, руки вже були зайняті. Телиця розпорола ногу об дріт. Поки спинили кров і зашили, минуло три години.
Він побачив через моє плече накритий стіл і дві тарілки.
— Ви чекали.
— Три години.
Він зняв шапку й стояв із нею в руках, як школяр.
— Мені справді шкода, Марто. Я не звик, що на мене хтось чекає. Це не виправдання, я просто кажу, як є.
Я подивилася на його сіре обличчя, на рукав, і злість кудись поділася.
— Деруни холодні.
— Я з'їм холодні.
— Я їх уже двічі гріла. Третій раз нічого не змінить, заходьте.
Ми їли на кухні, під старою лампою, яка гула, коли нагрівалася. Він розповів про телицю. Потім спитав, що я робила весь день, і я, сама не знаючи навіщо, розповіла про мамині листівки.
— Вона досі в Італії?
— Двадцять п'ять років. Вона завжди казала, що гроші — це й є любов. Не такими словами, але сенс був такий: якщо людина для тебе працює й шле, значить, любить. А баба казала про мене, що я не жадібна, а скупа. Що жадібний хоче чужого, а скупий свого жаліє. Що я себе жалію витратити.
— А ви з котрою згодні?
Я подивилася на дерун на виделці.
— До сьогоднішнього ранку була згодна з мамою.
Він нічого не відповів і нічого не став мені пояснювати, тільки підсунув до мене миску зі сметаною.
Коли він потягнувся по чашку, я побачила на кісточках його правої руки свіжі подряпини.
— Це телиця?
— Паркан. Вона мене до нього притисла.
Я взяла його руку, щоб роздивитися. Подряпини були неглибокі, вже підсохлі. Треба було відпустити, а я все тримала й дивилася, і провела великим пальцем уздовж найдовшої. Андрій замовк на півслові. Я підвела очі. Він сидів зовсім близько й дивився на мене, і руки не забирав.
У кишені в нього задзвонив телефон.
Він на секунду заплющив очі, потім дістав його лівою рукою, бо права була в мене.
— Слухаю. Давно? Лягає й катається? Не давайте їй лягати, водіть, я зараз буду.
Він устав.
— Кобила, кольки. Якщо не поїду, до ранку її не стане.
— Їдьте.
Біля дверей він затримався, уже взутий.
— Я завтра зайду. І я подзвоню, якщо не встигатиму. Тепер уже подзвоню.
«Уазик» виїхав за хвіртку. Я помила обидві тарілки, витерла стіл і ще довго сиділа на кухні, тримаючи праву руку в лівій.
***
У неділю об одинадцятій Марту роздуло, і винна була я.
Андрій двічі попереджав про хліб. Уранці коза стояла під ґанком і дивилася, як я снідаю, і я дала їй шматок, потім іще один. Коли лівий бік у неї став круглий, а сама вона почала тупцяти й озиратися на живіт, мені вистачило розуму не чекати.