Розчинна зі згущеним молоком

Про козу я дізналася в четвер, посеред наради.

Незнайомий номер телефонував утретє. Перші два виклики я скинула, бо замовник саме пояснював, чому роботу на три тижні треба зробити за десять днів. Після третього я вибачилася, вийшла з переговорної й відповіла.

— Добрий день. Якщо справа термінова, кажіть одразу, бо я на роботі.

— Добрий день. Мене звати Андрій, я ветеринар із Лозок. Телефоную щодо Марти.

Я зупинилася біля вікна.

— Щодо мене?

У слухавці щось дзенькнуло, потім зовсім близько заревла корова.

— Щодо кози. Баба Ганя назвала її Мартою. Я думав, ви знаєте.

Я знала. Три роки тому баба подзвонила й повідомила, що купила козу. Я спитала, навіщо їй у сімдесят сім років ще одна тварина, і вона відповіла, що ця хоча б житиме біля хати. За тиждень коза отримала моє ім'я. Я тоді образилася, а баба сміялася в трубку так, що їй довелося відкашлюватися.

— Що з нею? — спитала я.

— Третій день їсть гірше, ніж звичайно. Воду п'є, температура нормальна, рубець працює, я оглядав її вчора й сьогодні. Гострої хвороби не бачу, але мені не подобається, що вона перебирає кормом. Стефа каже, почалося після того, як у двір приходили фотографувати хату.

Я притулилася плечем до стіни. Баба померла у квітні. У жовтні я нарешті отримала свідоцтво про спадщину й одразу виставила хату на продаж. Сусідка Стефа впустила рієлторку, та зробила фотографії, і на неділю вже знайшлися покупці.

— Ви думаєте, коза засмутилася через фотографії?

— Я думаю, що тварина помітила чужих у дворі. Але дзвоню я через інше. Стефі важко її доїти, у неї болять руки, особливо зранку. Вона пів року робить це двічі на день і далі так не зможе. Треба вирішувати, хто доглядатиме козу.

Я глянула крізь скло в переговорну. Замовник щось доводив моїй команді, а Олег уже писав мені в чат: «Рятуй».

— У неділю приїдуть дивитися хату. Я завтра ввечері буду в Лозках і за вихідні все вирішу. Рахунок за огляди надішліть мені.

— Я не через рахунок дзвоню, — сказав він після паузи. — Купіть дорогою чорного хліба, вона його любить. Маленький шматок можна дати як ласощі. Цілу хлібину не згодовуйте, навіть якщо вона переконуватиме, що помирає з голоду. Вона дуже переконлива.

Я записала хліб у нотатки, поруч із пунктами «документи», «речі баби», «покупці» й «оцінити дах». Я вже збиралася попрощатися, коли він додав:

— І самі дорогою поїжте. Магазин у Лозках до дев'ятої, а Стефа казала, що ви приїдете пізно.

Він поклав слухавку раніше, ніж я знайшла, що відповісти. За три хвилини ветеринар із Лозок устиг обговорити зі мною козячий рубець, чорний хліб і мою вечерю. Про мою вечерю мене давно ніхто не питав.

Я повернулася на нараду.

— Перепрошую. Сімейні справи.

— Усе гаразд? — спитала Оля.

— Я успадкувала козу.

У переговорній стало тихо, і навіть замовник замовк.

***

До Лозок я приїхала в п'ятницю, коли вже сутеніло. У багажнику лежали валіза, ноутбук, папка з документами, пакет продуктів і чорний хліб, куплений у Рівному, бо перевіряти розклад сільського магазину я не збиралася.

Бабина хата стояла майже в кінці села. Я заглушила двигун і ще хвилину не виходила. У квітні тут було повно людей: хтось носив стільці, хтось різав хліб, хтось питав, де рушники. Я приїхала вранці, а ввечері вже їхала назад, бо наступного дня мала здати замовникові виправлений кошторис. Тоді мені здавалося, що так навіть краще, бо поки є робота, можна не думати. Тепер двір був порожній.

Ключ, як і тридцять років тому, лежав під третьою цеглиною біля ґанку. Я занесла валізу й одразу пішла до хліва.

Коза стояла біля годівниці й жувала сіно. Вона була біла, з темнішою смугою вздовж спини й жовтими очима, і дивилася на мене так, ніби вже прочитала оголошення про продаж і мала до нього зауваження. Я відламала їй шматок хліба. Хліб зник, після чого вона обнюхала мої пальці, рукав пальта й потяглася до сумки.

— Там ноутбук, навіть не думай.

— Блискавку вона не прокусить, а ремінець може, — сказали від дверей.

Я здригнулася. У дверях стояв чоловік із ветеринарною сумкою, у темній ватянці, неголений, із коротким волоссям, яке давно не бачило перукаря. По телефону я уявляла його старшим. Насправді йому було під сорок.

Він привітався зі мною за руку, поставив сумку й одразу пішов до кози. Працював він швидко й без зайвих рухів: поміряв температуру, оглянув рот, послухав живіт, промацав лівий бік. Марта терпіла й тільки раз спробувала залізти мордою йому в кишеню.

— Там нічого немає, — сказав він їй. — Ти знаєш мене пів року й досі перевіряєш.

До кози він говорив інакше, ніж до мене по телефону, тихіше й тепліше. Я стояла біля дверей і слухала.

— Усе в порядку, — сказав він, випроставшись. — Температура в нормі, рубець скорочується. Завтра вранці ще зайду.

— Скільки я вам винна? За огляди й за те, що ви пів року сюди їздите.

— Козу доїла й годувала Стефа. Я тільки дивився, коли вона просила.

— Ви витрачали час.

— Ваша баба теж витрачала на мене час.

Я дістала телефон, щоб переказати хоч щось. Він застебнув сумку й тільки тоді подивився на мене.

— Ганя годувала мене з дванадцяти років. Коли я вступив у ветеринарний, дала грошей на перший халат. Коли повернувся з Рівного, два місяці розповідала всьому селу, що в нас тепер є справжній «дохтор». Про козу вона попросила мене сама, ще з лікарні. Вашого боргу тут немає.

Я сховала телефон. Він нічого не сказав про те, що я дістала його вже вдруге за п'ять хвилин, тільки ледь помітно всміхнувся.

Біля ґанку він побачив у відчинених дверях мою валізу.

— Піч ви ще не розпалювали. Ходімо, покажу, де дрова. Ганя складала їх у трьох місцях і щоразу забувала, в якому саме.

Він знав бабину хату краще за мене. Знав, де лежать сірники, де перекривається вода і яку ручку на старій плиті треба повернути трохи назад, щоб запрацювала конфорка. Він знаходив усе, не дивлячись, а я стояла посеред кухні, у якій виросла, і шукала очима вимикач.