***

Того вечора почався дощ. Він ішов усю ніч і майже весь наступний день.

Оксана читала у вітальні, Юрій працював за великим столом біля вікна. Кілька годин вони провели в одній кімнаті майже мовчки, і це мовчання не треба було нічим заповнювати. Вона чула, як він перегортає аркуші, як часом знімає окуляри й тре перенісся. Вона знала, не підводячи голови, коли він дивиться у вікно, а коли на неї.

Під вечір світло двічі блимнуло.

— Якщо зникне, у Галини в комоді є свічки, — сказав Юрій.

— Ви тут уже все знаєте.

— Я мав чотири дні фори.

Оксана закрила книжку, заклавши сторінку пальцем.

— Завтра я їду.

Це вийшло голосніше, ніж треба.

— Я знаю. Автобус об одинадцятій двадцять.

— Хіба я казала вам час?

— Ні. Час я подивився сам. Автобусів тут два на день, вибирати було неважко.

Вона хотіла спитати, навіщо він дивився розклад, і не спитала. За вікном дощ бив по даху веранди. Оксана знову розгорнула книжку й читала одну сторінку хвилин десять.

Надвечір дощ ущух. Юрій вийшов надвір, і скоро вона почула, як тріщать дрова. Вона накинула светр і пішла за ним.

Повітря після дощу було холодне й чисте, з даху ще падали краплі. У чаші розгорявся вогонь. Юрій виніс із кухні мідну джезву з довгою ручкою, млинок і торбинку із зернами. Оксана сіла ближче до вогню й дивилася, як він меле каву: повільно, рівно, не відволікаючись на розмову. Руки в нього були великі, з короткими нігтями, і працювали так спокійно, що їй довелося відвести очі.

— Ви справді робите це щовечора? Мелете вручну, розпалюєте вогонь, чекаєте.

— Тут щовечора. Удома в мене кавомашина, яка впорається за сорок секунд, і я нею користуюся, бо о восьмій мушу бути на об'єкті. Але двічі на рік я хочу згадати, скільки часу кава займає насправді.

— І скільки ж?

— Хвилин дванадцять, якщо не втручатися. Найважче якраз не втручатися.

— Ви зараз про каву?

— Про каву теж.

Він поставив джезву скраю, над рівним жаром. Дим ішов низько й часом накривав веранду, і тоді Юрій ставав нечітким за сірою смугою. Оксана відчувала, де він, навіть коли не дивилася. За ці дні щось змінилося так непомітно, що вона не могла сказати, коли саме: на слизькій стежці, у машині дорогою з магазину чи ще першого вечора, коли він дав їй мовчки доїсти вечерю.

— Ви так і не розповіли, чим закінчилося з тим будинком, де власник хотів знести стіни, — сказала вона.

— Стіни ми відстояли. Зате знайшли там двері, яких не було на жодному кресленні. Вони були замуровані й затиньковані, тільки тиньк у тому місці ліг трохи інакше.

— І що було за ними?

— Кімната. Невелика, з вікном у двір, зі шпалерами й стільцем біля вікна. Років сто тому хтось замурував її, щоб менше опалювати. Найдивніше, що всі наступні власники про неї знали, вона була в документах. Просто кожен вирішував, що відчинить потім, коли впорається з важливішим.

Оксана довго дивилася у вогонь.

— Ви це щойно вигадали.

— Ні. Я можу показати вам фотографії. Але розповів я це саме вам, тут ви маєте рацію.

Кава піднялася. Юрій зняв джезву, дав пінці осісти й поставив назад.

— О котрій вас завтра відвезти?

— Не треба мене везти. Я спущуся сама.

— Оксано, у мене в гаражі стоїть машина. Ви справді понесете валізу вниз, щоб довести мені якусь важливу річ?

— Яку?

— Оце я й хотів би зрозуміти.

Вона засміялася.

— Добре. Відвезете.

Він налив каву у дві маленькі чашки. Кава була міцна, гаряча й пахла димом, і Оксана визнала, що її пачка з магазину значно гірша. Вони пили й говорили. Вона розповіла про хлопця, який написав у творі, що Леся Українка «все життя боролася з туберкульозом і чоловіками», і про те, як їй довелося вийти в коридор, бо сміятися перед класом було не можна. Юрій розповів про замовника, який просив зробити вікна більшими, а світла менше.

Потім обоє замовкли. Чашки спорожніли, вогонь осів, і з лісу потягло холодом.

— Ви мовчите вже хвилину, — сказала Оксана. — За п'ять днів я навчилася розрізняти ваші паузи. Є така, коли ви думаєте, і така, коли вам добре. А цієї я ще не знаю.

— Ця третя. Я вирішую, чи сказати вам одну річ зараз, чи лишити її на потім.

— Ви говорите з жінкою, яка все життя лишала на потім. Не раджу.

Юрій зняв окуляри й поклав на стіл. Без них його обличчя було молодше й беззахисніше.

— Я не хочу, щоб ви завтра їхали. Я не прошу вас лишитися: у вас у понеділок перший урок, і я поважаю перший урок. Але сидіти поруч і вдавати, що мені однаково, у моєму віці вже соромно.

Оксана відчула, як у неї теплішає обличчя, і цього разу вогонь був ні до чого.

— Мені теж не однаково. Я від учора читаю одну сторінку.

— Я помітив. Ви її так і не перегорнули.

Вони дивилися одне на одного крізь дим. Юрій потягнувся забрати в неї порожню чашку, і його пальці лягли на її пальці. Чашку ніхто з них не відпустив.

Вогонь майже згас. Юрій вільною рукою взяв із купи поліно.

— Не кладіть, — сказала Оксана.

— Чому?

— Бо тоді ми просидимо тут іще годину.

Він тримав поліно й дивився на неї.

— А ви кудись поспішаєте?

За п'ять днів вона встигла звикнути до його обличчя, до окулярів, які він знімає, коли втомлюються очі, до сивини на скронях, до пауз перед відповіддю. Вона звикла так, що завтрашній автобус здавався їй чиєюсь помилкою в розкладі.

— Уже ні, — сказала Оксана.

Юрій поклав поліно назад на купу. Вогонь догорів сам.

***

Уранці її розбудив будильник. Він дзвонив за стіною, у кімнаті навпроти, де на застеленому ліжку лежав її телефон.

Оксана перейшла коридор боса, вимкнула його й постояла над ліжком, у якому цієї ночі ніхто не спав. Валізу вона збирала швидше, ніж планувала, бо половину речей довелося шукати по двох кімнатах.

Юрій варив каву надворі. На ньому була сорочка, бо його светр був на ній, завеликий і пропахлий димом, і повертати його Оксана не збиралася до самої Ворохти.