Джезва на дровах

До будинку Оксана дійшла сердита, спітніла й уже без жодного захвату від Карпат.

Від зупинки їй обіцяли десять хвилин. Вона йшла двадцять сім, дорога весь час бралася вгору, а останні метрів триста валізу довелося нести в руках, бо коліщатка грузли в щебені.

Хата стояла на схилі, трохи осторонь від інших. Оксана звірила номер із бронюванням, відчинила хвіртку й побачила на веранді чоловіка. Він читав біля вогню, окуляри сповзли йому на перенісся, у руці була чашка. У металевій чаші перед верандою горіли сухі гілки, дим тягнуло вздовж схилу, і крізь нього виразно пахло кавою.

— Добрий день. А Галина є?

Чоловік закрив книжку, заклавши сторінку пальцем.

— Сьогодні вже не буде, недавно пішла. Ви Оксана?

Після двадцяти семи хвилин угору й господині, якої не виявилося на місці, це запитання прозвучало зовсім не так невинно, як мало б.

— Звідки ви знаєте, як мене звати?

Він, здається, зрозумів причину раніше, ніж вона встигла пошкодувати про різкий тон.

— Галина вранці сказала, що по обіді приїде Оксана з Києва, і лишила для вас ключ на кухні. Я Юрій, теж тут гість. Вона живе нижче, в селі, приходить зранку й часом увечері. Я першого дня так само шукав її по всьому подвір'ю.

Він не встав із крісла й не почав переконувати, що все гаразд. Він просто чекав, що вона вирішить.

Оксана ще раз глянула на номер будинку. Навряд чи чужий чоловік сидів би біля чужої хати з книжкою, кавою і готовою легендою про Галину. Проте сорок один рік життя навчив її, що незручне запитання обходиться дешевше за дурну довіру.

— Я їй подзвоню.

— Подзвоніть, звісно. Я б на вашому місці зробив так само.

У його голосі не було образи. Галина відповіла після другого гудка, голосно зраділа, що Оксана дісталася, підтвердила кожне Юрієве слово й ще встигла спитати, чи не дуже важко було йти від дороги.

— Галино, ви писали, що від зупинки десять хвилин.

— Та там десять, ну, може, дванадцять.

— Я йшла двадцять сім.

— То ти ж із валізою.

Пояснення було таке бездоганне, що сперечатися не мало сенсу. Юрій дивився в книжку, але кутик рота в нього ворухнувся.

Оксана сховала телефон.

— Перепрошую за перевірку. Я бронювала кімнату в жінки, а знайшла на веранді чоловіка, який знає моє ім'я.

— Я б здивувався, якби ви не подзвонили. І, чесно кажучи, менше б вам довіряв.

— Вам простіше. Чоловік може приїхати сам у незнайомий будинок і думати тільки про те, чи є там гаряча вода.

Юрій помовчав, і було видно, що він справді обмірковує почуте.

— Так. Про це я не подумав, коли сидів тут і називав вас на ім'я. Наступного разу почну з того, хто я такий.

Він не додав, що він людина порядна й що в нього самого є донька, а тому він усе розуміє. Для Оксани це важило більше за будь-які запевнення, і вона вперше роздивилася його уважно. Сивина добре взялася на скронях, решта волосся була темна. Темний светр, джинси, окуляри, років сорок п'ять чи трохи більше. Обличчя з тих, які не прочитаєш з одного погляду, і через це на нього хотілося глянути ще раз.

— Допомогти вам із валізою?

— Так, будь ласка. Ще одних сходів я сьогодні не переживу.

Юрій узяв валізу й пішов до дверей.

— Вам Галина теж обіцяла десять хвилин від зупинки?

— Мені вона нічого не обіцяла, я приїхав машиною.

Оксана зупинилася посеред веранди.

— У вас тут машина?

— У гаражі, за будинком.

— Тобто ви сиділи з книжкою і спокійно дивилися, як я волочу валізу на цю гору.

— Я побачив вас уже біля хвіртки. Якби побачив раніше, ви мали б повне право на мене сердитися. А так усе дістається Галині.

Він сказав це так просто, що Оксана засміялася, і з цим сміхом із неї вийшла половина втоми.

— Гаразд. Звинувачення знято.

У будинку пахло деревом і теплою піччю. Юрій показав їй кімнату на другому поверсі, ванну в кінці коридору й кухню. Його кімната була навпроти її дверей.

— Магазин унизу, біля дороги, — сказав він. — На вашому місці я б сьогодні туди вже не спускався. Я однаково готую вечерю, і на одного в мене завжди виходить забагато. За дванадцять років я так і не навчився купувати на одну людину.

— Ви завжди годуєте незнайомих жінок?

— Ні. Але інакше вам доведеться ще раз пройти ті самі триста метрів угору...

Він не грав і не намагався скористатися нагодою. Він назвав проблему й запропонував, як її розв'язати, і Оксана подумала, що давно не чула від чоловіка нічого приємнішого.

— Тоді дякую. Завтра я куплю продукти й поверну вам.

—Облиште.

— Це ви зараз так думаєте.

— Добре. Завтра про це і посперечаємося.

Він поставив валізу біля її дверей і пішов униз. Оксана зайшла до кімнати, скинула пальто й сіла на край ліжка. Вона хотіла посидіти хвилину перед душем, а прокинулася через дві години.

***
Надворі вже сутеніло. Оксана лежала поверх ковдри в джинсах і светрі й перші кілька секунд не розуміла, де вона. Потім згадала гори, Галину, підйом в гору й чоловіка в кімнаті навпроти. Годинник показував пів на восьму.

Вона прийняла душ, висушила волосся й спустилася. На веранді догоряв вогонь, Юрій здається читав ту саму книжку, а на столі стояла тарілка, накрита другою тарілкою.

— Пробачте. Я заснула, — сказала Оксана. — Сіла на хвилину зняти черевики, і мене не стало.

— Я так і зрозумів, коли о сьомій у вашому вікні не засвітилося.

— Треба було постукати.

— Навіщо? Людина зморена дорогою, і приїхали сюди не для того, щоб вечеряти за розкладом. Вечеря нікуди не втекла, я її накрив.

— А ви мене чекали?

— Ні. Я повечеряв і сів читати.

Оксана сіла навпроти. Під тарілкою були печена картопля, перець і м'ясо, ще теплі. Вона не пам'ятала, коли востаннє була така голодна. Юрій повернувся до книжки, і це виявилося несподівано зручно, їй не треба було підтримувати розмову з людиною, яку вона знала три години, лише тому, що вони сиділи за одним столом. Вона їла, він читав, у вогні потріскували гілки.