***

У неділю вони зустрілися на Подолі.

Кав’ярня була маленька, на шість столиків, із запітнілими вікнами й вузьким проходом між стільцями. Віра знайшла її не відразу: пройшла до перехрестя, звірилася з адресою в телефоні й повернула назад. Надворі мрячило, мокре листя липло до підошов. Поки йшла, переконувала себе, що нічого особливого не відбувається. Костя програв парі й тепер купує їй каву. Вони вип’ють її, поговорять і розійдуться.

Учорашнє запитання до цієї зручної версії не вписувалося.

Біля входу Віра затрималася, прибираючи телефон у сумку. Крізь скло побачила Костю: він сидів біля вікна, трохи відкинувшись на спинку стільця, й дивився на вулицю. На ньому був темний светр, з-під коміра виднівся край сорочки. Без костюма він здавався їй менш знайомим, і Віра встигла розхвилюватися ще дужче, перш ніж він помітив її.

Костя підвівся й пішов до дверей.

— Привіт. Довго шукала?

— Пройшла повз.

— Я бачив. Уже подумав, що ти передумала.

Віра глянула на нього, але він усміхався без докору.

— Адресу перевіряла.

— Добре, що повернулася.

Він допоміг їй зняти пальто. Віра вивільнила одну руку, потім другу, Костя підхопив важку від дощу тканину, а вона залишилася стояти біля нього, поправляючи рукав сукні. Тут не було ані її столу, ані червоної доріжки, ані гостей, які могли будь-якої миті зайти. Коли він обернувся від вішалки, Віра раптом згадала, чого саме вони вчора не встигли.

Костя теж на мить затримався перед нею. Потім відступив, пропускаючи до столика.

— Сідай біля вікна.

Вона сіла, поклала сумку на сусідній стілець і подивилася на маленьку свічку між цукорницею та серветками. Костя зайняв місце навпроти. Віра досі розмовляла з ним уривками, весь час стежачи, чи не чекає за дверима наступна пара. Тепер він зручно вмостився, і їй чомусь стало ніяково від того, що можна дивитися на нього скільки завгодно.

Бариста приніс дві чашки.

— Ти вже замовив?

— Щойно побачив тебе у вікно.

— Подвійне?

— Без цукру й молока. Усе пам’ятаю.

Віра піднесла чашку до губ. Еспресо було гаряче, і вона зробила обережний ковток, зігріваючи об порцеляну пальці. Костя розповів, що колись мешкав неподалік і досі заходить сюди, коли буває на Подолі.

— А чому переїхав? — запитала Віра.

— Тут квартиру орендував. Коли вирішив купити свою, знайшов доступний варіант на Оболоні. Там тихіше, та й до Дніпра близько.

— Я теж на Оболоні живу.

— Давно?

— Все життя.

— Подобається?

— Так. Особливо восени, коли на набережній менше людей.

— Я часто туди виходжу після роботи. Весь вечір говориш, а потім хочеться трохи пройтися в тиші.

— Не подумала б, що ти любиш мовчати.

— Залежить від того, хто поруч.

Віра всміхнулася й зробила ковток.

Їй подобалося дізнаватися про нього такі прості речі. Часом Віра ловила його погляд і забувала, що збиралася сказати. Помічала, як він усміхається, як тримає чашку, як змінюється його голос, коли говорить про різне.

Костя замовк, а Віра не відразу помітила паузу, задивилася на його губи й згадувала, як учора він нахилився до неї, щоб запитати дозволу поцілувати. Коли нарешті підвела очі, він уже всміхався. Віра відчула, як теплішає обличчя, здається, він помітив, куди вона дивилася.

— Про що думаєш? — тихо запитав Костя.

Можна було сказати, що про роботу, але їй не хотілося зараз щось вигадувати.

— Поки не скажу.

Він усміхнувся трохи ширше, проте розпитувати не став. Віра всміхнулася у відповідь і не відвела погляду, хоча обличчя досі горіло.

Поговорили про запізнілих молодят, які покинули лімузин і бігли на церемонію. Костя розповів, як наречений потім зняв туфлі в машині й виявив, що натер обидві п’яти, а наречена весь вечір називала його своїм марафонцем. Віра згадала тітку Зіну, яка після них ходила залом і бурчала, що тепер доведеться відмивати доріжку від болота.

Коли вона сміялася, Костя дивився їй в обличчя. Віра помітила це.

Допивши каву, вона поставила чашку на блюдце.

— Ну от. Борг ти віддав.

— Віддав.

— Можу йти?

Костя не відповів одразу. Глянув на її чашку, потім знову на неї.

— Можеш. Але я сподівався, що ти залишишся.

Віра провела пальцем по краю блюдця. Відвертість відповіді позбавила її можливості далі жартувати про борг.

— Ще на одну?

— Для початку.

Вона підняла очі. Він усміхався, але не відводив погляду, і Віра відчула знайоме тепло біля вух.

— Добре. Ще одну.

Костя замовив каву, а вона тим часом подивилася у вікно. Люди проходили повз, прикриваючись парасолями, хтось зупинився біля дверей, струшуючи воду з каптура. Їй було добре за цим столиком. Хотілося залишитися й хотілося зрозуміти, що саме для нього означає її згода.

— Костю, скажи чесно. Ти з усіма такий?

— Який?

— Не роби вигляду, що не розумієш.

Він трохи подався вперед.

— Я хочу зрозуміти правильно.

Віра перевела погляд на свічку.

— Уважний. Пам’ятаєш, що я п’ю, помічаєш, коли втомилася… Ти ж умієш подобатися людям. Я бачила твоє відео.

— Ти дивилася моє відео?

— З професійної цікавості.

Віра засміялася й похитала головою. Костя теж усміхнувся, але до жарту більше не повертався.

— Я уважний до людей, із якими працюю, — сказав він. — І мені подобається моя робота. Але до тебе я приходжу не тому, що маю звичку приносити реєстраторкам каву.

— А тому що?

Він подивився на неї трохи довше, ніж вона очікувала.

— Тому що ти мені подобаєшся, Віро. Я думав, ти вже знаєш.

Вона знала. Просто досі могла переконувати себе, що неправильно зрозуміла, перебільшила, прийняла звичайну люб’язність за щось особисте. Тепер він сидів навпроти й чекав, поки вона перестане дивитися на серветку.

— Ти дуже впевнено про це говориш.