Подвійне еспресо

«Півтора року», — вирішила Віра, поки наречений збирався відповісти.

Наречений раз у раз поправляв затісний піджак і кліпав, наче щойно почув умови кредитування.

А наречена так міцно стискала його лікоть, що аж побіліли пальці

За їхніми спинами шморгала носом мама в бузковій сукні. Один із гостей знімав церемонію, виставивши телефон просто перед обличчям іншого. Віра, якби мала право, штрафувала б за це на місці.

— Шановні наречені, — промовила вона поставленим урочистим голосом. — Перед державною реєстрацією шлюбу мушу запитати, чи є ваше бажання взаємним, вільним і щирим?

"Півтора року". Стільки Віра давала цьому шлюбу. Рік вони робитимуть ремонт у квартирі, яку подарують батьки, а ще пів року дорікатимуть одне одному, чиї батьки за нього більше заплатили.

Вона дев’ять років працювала реєстраторкою в цьому РАЦСі. По суботах одружувала — часом по дванадцять пар на день. У вівторок і четвер приймала заяви на розірвання шлюбу в четвертому кабінеті.

Серед них траплялися й пари, які вона сама одружувала.

Віра вважала, що за дев’ять років навчилася бачити такі речі. Завідувачка пані Люба казала, з її оком треба працювати в карному розшуку, а не людей одружувати.

— Так, — видихнув наречений.

— Так! — вигукнула наречена, до якої запитання ще не дійшло.

Мама в бузковому заплакала дужче.

Далі були підписи, обручки, поцілунок і свідоцтво. Колонка в кутку заграла Мендельсона, на сороковій секунді затнулася й повторила той самий уривок. На нову не давали грошей третій рік. Гості рушили до виходу всі разом, одночасно шукаючи фотографа, шампанське й одне одного. Мама нареченої вже на ходу вклала Вірі в долоню запрошення із золотими голубами.

— Приходьте до нас у ресторан, пані реєстраторко! Ми вам такі вдячні!

Віра подякувала й поклала запрошення в шухляду. Там їх назбиралося сотні зо три.

За останнім гостем зачинилися двері. Віра скинула туфлі й поставила розпашілі ступні на прохолодний паркет. До наступної церемонії лишалося кілька хвилин.

— Уже винесла їм вирок? — озвалися від дверей. — У тебе на обличчі все написано.

Віра не обернулася. Цей голос вона впізнала б і в черзі до стоматолога, низький, надвечір трохи хрипкий. Костя говорив неголосно. З Вірою здається ще тихіше. Їй доводилося стежити, щоб не нахилятися до нього щоразу, коли він починав говорити.

— Наречена сказала «так» раніше, ніж я спитала. Хто так поспішає одружитися, той потім так само поспішає розлучитися.

— А може, вона просто знає, чого хоче.

— Костю, вони всі знають, чого хочуть. Потім не знають, що з цим робити.

Він засміявся й рушив до її столу червоною доріжкою.

Костя Гайовий працював весільним ведучим, і Віра довго не розуміла, що могло подобатися йому в цій роботі. Вона щосуботи бачила, як гості сваряться через місця на спільному фото, гублять букети й намагаються відкоркувати шампанське ще під час церемонії. Добровільно провести з ними решту дня, а потім і пів ночі можна було хіба що за дуже добрі гроші.

Однієї безсонної ночі Віра знайшла в інтернеті відео з весілля, яке він вів. Суто з професійної цікавості — принаймні так вона собі сказала, відкриваючи запис.

Костя жартував, і гості сміялися так, що Віра раз у раз усміхалася разом із ними, хоча лежала сама в темній спальні. Він нікого не тягнув на сцену й не вимагав веселитися, а коли розгублений батько нареченої забув слова тосту, спокійно допоміг йому продовжити. Віра слухала його й поступово забувала, що збиралася лише зазирнути у відео. Їй подобалося, як він говорив: неквапно, з легкою усмішкою, даючи гостям час відповісти. Виявилося, цього чоловіка вона могла слухати значно довше, ніж тривала перерва між церемоніями.

Кості було тридцять сім. Високий, широкоплечий, із темним волоссям і короткою щетиною, він завжди носив темний костюм без краватки. Верхній ґудзик сорочки залишав розстебнутим. Коли сідав навпроти Віри, вона ловила себе на тому, що стежить за його руками.

Він умів слухати. Не поспішав заповнювати паузу, не відволікався на телефон. Віра часом починала розповідати йому те, про що взагалі не збиралася говорити, а потім сердилася на себе. Костя ж нічого не випитував. Просто дивився їй в очі й чекав, поки вона виговориться.

Навіщо він супроводжував молодят до РАЦСу, Віра не розуміла. Його робота починалася в ресторані. Проте Костя приїздив заздалегідь, зустрічав свої пари на сходах і брав на себе дрібні клопоти, знаходив загублений букет, перевіряв обручки, відводив убік надто схвильовану маму. Поруч із ним люди швидко заспокоювалися.

Між церемоніями він заходив до Віри перекинутися парочкою слів.

— До речі, за тиждень рік, — сказав він, зупинившись біля столу.

— Кому?

— Кіндратюкам. Він називав її «жабенятко», вона його — «мій генерал». Розписувалися під «Океан Ельзи», бо Мендельсон їм був старомодний.

Віра пам’ятала. Рік тому, провівши їх поглядом, вона тихо сказала: «Рік». Не знала, що ведучий стоїть за спиною.

Тоді Костя уперше підійшов до її столу й запропонував:

— Закладемося, що будуть разом довше? На каву.

Віра відповіла, що п’є тільки подвійне еспресо. Без цукру, без молока й без відвертих розмов.

— Отже, на подвійне еспресо, — погодився він. — Про розмови домовимося окремо.

Домовлявся він відтоді щосуботи.

— Якби вони вже розлучалися, ти б мені сказала, — зауважив Костя. — А ти мовчиш. Готуй гаманець, я навіть кав’ярню вибрав.

— Ще тиждень.

— Ти й дату їхнього весілля пам’ятаєш?

— Я всі дати пам’ятаю.

— А коли в мене день народження?

— Першого квітня. — відповіла Віра раніше, ніж устигла подумати.

— Приємно, що ти памʼятаєш. — сказав він.

— День народження в день дурака. Важко не запам’ятати.

— А я вже подумав, що справа в мені.

Віра відчула, як теплішають вуха. Костя всміхнувся, але більше нічого не додав. Дав їй можливість удавати, що вона просто добре пам’ятає дати.