Розділ 19

Марта сиділа на вузькому металевому ліжку й дивилася на сіру стіну навпроти. За останні дні вона встигла вивчити її краще, ніж хотілось би чи планувалось би. Вона вже знала кожну тріщину в бетоні, кожну подряпину та темні плями біля підлоги. У кутку навіть була дивна нерівність, яка здалеку нагадувала профіль дуже сердитої качки. Сьогодні вона вже хвилин десять розглядала ту качку й думала, що остаточно втратила здоровий глузд.

У кімнаті не було нічого, що допомагало б рахувати час. Жодного вікна. Жодного годинника. Лише лампа під стелею, яка світила постійно. Марта давно її зненавиділа. Особливо в моменти, коли намагалася заснути. Складалося враження, ніби той, хто проєктував це місце, колись програв дуже важливу суперечку й вирішив помститися всьому людству. Двері відчинилися зі уже знайомим та бісячим металевим скрипом.

— О, невже настав час великої трапези? — похмуро поцікавилася Марта.

Охоронець, як і завжди, нічого не відповів. Він поставив на стіл піднос і збирався вийти.

— Зачекай. Я маю професійне питання.

Чоловік на мить зупинився.

— Ваш кухар справді ненавидить людей чи це просто талант?

Реакції не було.

— Бо якщо це талант, то він геній. Я серйозно. Створити їжу, яка не має жодного смаку взагалі, — це треба постаратися.

Охоронець мовчки вийшов, він уже звик до витівок полонянки, тому просто старався на неї не звертати уваги. Марта подивилася на зачинені двері й фиркнула.

— Приємно поспілкувалися.

Вона підсунула піднос ближче. Каша виглядала так само погано, як і вчора, і позавчора, і день до того. Якщо її підрахунки були правильними, вона їла це вже щонайменше вісім або дев'ять разів. В якийсь момент навіть почала сумувати за вівсянкою швидкого приготування, яку раніше вважала кулінарним злочином. Кілька ложок потому Марта відклала ложку й важко зітхнула.

— Господи, я готова продати душу за нормальний круасан.

На мить перед очима з'явилася її кондитерська. Тепле світло, запах свіжої випічки, шум безсмертної кавомашини, улюблені ранкові клієнти та навіть нескінченні питання про безглютенові десерти раптом здалися приємним спогадом. Спогад швидко зіпсувався, коли вона згадала, чому взагалі тут опинилася. Кассіан. Марта насупилася. Цей придурок мав уже давно щось придумати.

За весь час знайомства вона звикла до дивної закономірності. Якщо поруч виникали проблеми, Кассіан якимось чином опинявся в самому центрі подій, але зараз вона вперше була готова визнати, що його відсутність дратує ще більше. Минуло занадто багато часу для такого вправного спеціаліста. Принаймні їй так здавалося.

Звичайно, Марта не збиралася визнавати, що хвилюється. Особливо за нього. Просто якби його вбили, це створило б купу незручностей. Наприклад, їй довелося б самій шукати спосіб вибратися звідси, а ще вона не встигла висловити йому приблизно половину своїх претензій.

Двері відчинилися знову.

— Якщо це ще одна каша, я починаю підозрювати змову.

— Ходімо.

Марта закотила очі.

— А, допит. Чудово. Мій другий улюблений спосіб провести день.

Її провели знайомими коридорами до невеликої кімнати зі столом. За столом уже сидів чоловік у костюмі. Виглядав він так само охайно, як і раніше. Марта починала підозрювати, що той спить прямо в костюмі.

— Добрий день, Марто.

— Не впевнена.

Чоловік відкрив папку.

— Де флешка?

— Не знаю.

— Де Кассіан?

— Не знаю.

— Він говорив вам, куди збирається?

— Ні.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

— Ви брешете.

— А ви ставите одні й ті самі питання бог зна, який день поспіль. У кожного свої недоліки.

Чоловік кілька секунд дивився на неї.

— Ви дуже віддані своєму другові.

— Він не мій друг.

— Справді?

— Він мене дратує.

— Але ви його захищаєте.

Марта відкинулася на спинку стільця.

— Ні. Просто ви мені не подобаєтесь більше.

Вперше за весь час його усмішка трохи потьмяніла і це було надзвичайно приємно. Допит тривав ще майже годину. Питання не змінювалися, але і її відповіді теж. Поступово це почало нагадувати погано написану театральну виставу, де всі забули другу половину сценарію.

Коли її повернули назад до кімнати, Марта важко впала на ліжко й втупилася в стелю. Сіра кімната зустріла її мовчки. Та сама довбана лампа, ті самі довбані стіни, ті самі довбані двері і найстрашніше, що ті самі думки. Вона перевернулася на бік і насуплено подивилася на бетонну стіну.

— Якщо ти там помер, я тебе приб'ю.

Стіні, схоже, було байдуже.

— Серйозно. Особисто знайду тебе і ще раз відправлю на небеса.

Їй ніхто не відповів.

— І не думай, що смерть тебе врятує. Точно не від мене. 

Марта важко видихнула й заплющила очі. Жартувати ставало дедалі складніше, бо десь глибоко всередині оселилося неприємне відчуття, яке вона вперто ігнорувала останні дні. Люди, які її викрали, нервували. Вона це бачила. Чоловік на допитах ставав дедалі менш терплячим. Охоронці все частіше переглядалися між собою, а це означало лише, що вони досі не знайшли того, що шукали. І вони точно ще не знайшли Кассіана. Марта заплющила очі сильніше.

— Ну ж бо, придурку, — тихо пробурмотіла вона в порожню кімнату. — Я вже втомилася їсти вашу кляту кашу. Давай швидше рятуй мене.