Розділ 18

О другій ночі квартира нагадувала командний центр перед катастрофою. На кухонному столі стояли дві чашки давно холодної кави, ноутбук світився десятками відкритих вкладок, а телефон безперервно надсилав нові повідомлення. Кассіан сидів нерухомо вже кілька годин. За цей час він майже не змінював пози, лише час від часу відкривав черговий файл або переглядав записи з камер.

Минуло понад сім годин відтоді, як зникла Марта. Сім годин без вимог чи погроз, але і тому без будь-якого підтвердження, що вона взагалі жива. Саме це не давало йому спокою. 

Він відкрив старий список контактів. Більшість номерів уже давно не працювала. Деякі люди зникли багато років тому. Деякі змінили імена, документи й країни. Деякі, швидше за все, лежали десь у безіменних могилах.

Кассіан натиснув виклик. Після кількох гудків почувся хрипкий незадоволений голос:

— Якщо це реклама, я знайду тебе й засуну телефон тобі...

— Привіт, Ян.

На тому кінці хтось здивовано закашляв.

— Господи... — видихнув чоловік. — Ти живий.

— Поки що.

— Я був упевнений, що ти давно здох.

— Багато хто на це надіявся.

Ян коротко засміявся.

— Судячи з того, що ти подзвонив, світ знову валиться до біса.

— Можна й так сказати.

— Що сталося?

Кассіан кілька секунд мовчав.

— Викрали людину.

Ян хмикнув.

— І через це ти дзвониш мені о другій ночі? Старієш.

— Вони забрали її через мене.

Пауза затягнулася трохи довше.

— А ось це вже цікаво.

— Мені потрібна допомога.

— Чия робота?

— Поки не знаю.

— Тоді скидай усе, що маєш.

Через годину до розмови приєдналися ще двоє. Лія, колишня спеціалістка зі спостереження, і Моріс — аналітик, який колись мав доступ до внутрішніх архівів CERBERUS. Колись вони працювали разом. На екрані ноутбука відкрилася відеоконференція.

— Дивно вас усіх бачити, — сказала Лія.

— Мені ні, — відповів Ян. — Я досі маю кошмари.

— Це взаємно.

— Які ж ви сентиментальні, — пробурмотів Моріс. — Може, займемося справою?

Кассіан переслав усе, що вдалося зібрати: записи камер, фотографії автомобіля, часові позначки, маршрути руху. Кілька секунд на екранах миготіли повідомлення про завантаження файлів.

— І тепер поясни нормально, що відбувається, — сказав Ян. — Бо поки що я зрозумів лише те, що ти живий і в когось вистачило дурості викрасти людину, яка має до тебе стосунок.

— Це через флешку.

Лія підняла голову.

— Яку флешку?

— Архів CERBERUS.

У відеоконференції стало так тихо, що стало чути шум вентилятора в ноутбуці Моріса.

— Перепрошую, — повільно промовив він. — Я правильно розумію, що ти зараз говориш серйозно?

— Так.

— Архів CERBERUS?

— Так.

— З усіма даними?

— Так.

— Господи, я ненавиджу ці короткі відповіді.

Ян потер обличчя долонею.

— Секунду. Повний архів програми існує?

— Існує.

— І весь цей час був у тебе?

— Ні.

— Уже краще.

— Його хтось передав Марті, сховавши в коробку з еклерами.

Кілька секунд ніхто нічого не говорив, а потім Лія голосно розсміялася.

— Ні, зачекайте. Тобто ми пропускаємо той факт, що Кассіан завів собі дівчину?

— Вона не...

— О, ні, навіть не починай, — перебив Ян. — Якщо через викрадення однієї жінки ти телефонуєш людям, з якими не спілкувався роками, то це вже не просто знайома.

— Згоден, — кивнув Моріс. — До речі, яка вона?

Кассіан мовчки дивився на них.

— Оце погляд людини, яка зараз відключить дзвінок, — зауважила Лія.

— Вона кондитерка.

Знову настала тиша.

— Кондитерка? — перепитав Ян.

— Так.

— Тобто після всього пережитого ти вирішив зв'язатися з жінкою, яка добровільно прокидається о четвертій ранку заради круасанів?

— Так.

— Вона точно психічно здорова?

— Не думаю, — чесно відповів Кассіан.

Лія фиркнула.

— Якщо вона терпить тебе щодня, то точно ні.

Навіть Моріс усміхнувся.

— Це, мабуть, найсильніша жінка з усіх, кого я не знаю.

На мить розмова стала легшою, але лише на мить, бо потім Ян знову повернувся до головного.

— Добре. Жарти в сторону. Наскільки все погано?

Кассіан сперся ліктями на стіл.

— Повний архів CERBERUS. Особові справи. Операції. Замовники. Фінансування. Внутрішня переписка. Списки агентів. Політики. Бізнесмени. Військові контракти.

Усмішки зникли.

— Чорт забирай, — тихо промовила Лія.

— Саме так.

— Там є імена людей, які досі при владі? — запитав Ян.

— Багато.

— Імена людей, яких вважають мертвими?

— Так.

— Незаконні операції?

— Усі.

Моріс повільно відкинувся на спинку крісла.

— Якщо це правда, то цей архів здатний знищити більше урядів, ніж деякі революції.

Кассіан мовчки кивнув. Вони усі надто добре розуміли, про що йдеться. У молодості кожен із них бачив лише маленький шматок системи. Одну кімнату, один відділ, але ніхто не бачив усієї картини, яка тепер існувала на маленькому шматку пластику розміром із палець.

— Пам'ятаєте замовлення у Празі? — раптом запитав Ян.

— Те, через яке нас намагалися підірвати? — уточнила Лія.

— Саме воно.

— Як таке забудеш.

— А пам'ятаєте, як Кассіан заліз через вентиляцію замість дверей?

— Бо двері були заміновані.

— Через вентиляцію теж було заміновано.

— Але трохи менше.

Лія засміялася.

— Господи, ми взагалі дивом дожили до цього віку.

— Не всі, — тихо сказав Моріс.

Після цих слів розмова ненадовго стихла. Колись таких дзвінків було більше. Більше знайомих голосів, більше людей, яким можна було подзвонити серед ночі. Тепер у конференції залишилося лише четверо.

Роки нікого не пошкодували. Хтось загинув під час операцій, хтось зник без сліду, хтось настільки добре сховався від минулого, що знайти його вже неможливо. Ніхто не став говорити про це вголос. У кожного вистачало власних спогадів. Моріс першим порушив тишу.