Розділ 17

Свідомість поверталася повільно й неохоче. Спочатку Марта відчула біль у потилиці, а потім незручне положення тіла. Вона важко розплющила очі й кілька секунд просто сиділа нерухомо, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Перед очима все ще трохи пливло. Світло лампи під стелею било прямо в обличчя, змушуючи мружитися.

Кімната виглядала саме так, як і повинні виглядати всі підозрілі кімнати у фільмах про викрадення. Голі бетонні стіни, старий стіл, два стільці та металеві двері без жодного віконця. Жодних декорацій чи ознак того, що тут колись бували дизайнери інтер'єрів або просто люди зі смаком.

Марта спробувала поворухнути руками й одразу зрозуміла проблему. Зап'ястя були зв'язані за спиною.

— Просто чудово, — пробурмотіла вона.

— Приємно бачити, що ви вже прийшли до тями.

Голос пролунав навпроти. Марта підняла голову і впізнала співрозмовника майже одразу.

— О.

Чоловік сидів за столом, спокійно поклавши руки перед собою. Той самий клієнт з приємною усмішкою і подвійним еспресо без цукру, який так наполегливо кликав її на вечерю і, як виявилося, дещо дивними уявлення про побачення. Марта кілька секунд дивилася на нього мовчки, а потім повільно кивнула.

— Тепер усе стало на свої місця.

— Справді?

— Так. Я весь цей час думала, що ви просто не вмієте приймати відмови. А тепер бачу, що проблема значно серйозніша.

На обличчі чоловіка не здригнувся жоден м'яз.

— Вас щось веселить?

— Мене веселить те, наскільки наполегливо ви намагаєтеся запросити мене на вечерю. Зазвичай після третьої відмови люди здаються, а ви, судячи з обстановки, вже витратилися на оренду приміщення.

Його погляд залишався незмінним. Марта зітхнула.

— І ще одна порада на майбутнє. Якщо ви плануєте зв'язувати жінку, краще попереджати заздалегідь.

— Серйозно?

— Звісно. Потрібна хоча б якась довіра між людьми.

— Ви зараз фліртуєте?

— Ні. Я зараз оцінюю сервіс. Поки що дві зірки з десяти.

Він мовчав.

— За що дві?

— За те, що не заклеїли рот скотчем. Це було б уже зовсім хамством.

На мить здалося, що чоловік ледь усміхнувся, але усмішка зникла так само швидко, як і з'явилася. Він відкрив папку, що лежала перед ним.

— Давайте не будемо витрачати час.

— Чудова ідея. Тоді розв'яжіть мене, і я піду додому.

— Де Кассіан?

Ось і воно. Марта мовчки дивилася на чоловіка кілька секунд.

— А що з ним?

— Де він зараз?

— Якщо врахувати час доби, можливо, їсть щось із холодильника.

— Я ставлю серйозне запитання.

— А я даю серйозну відповідь.

Чоловік кілька секунд дивився їй просто в очі.

— Ви живете разом понад рік.

— Так.

— Розкажіть про нього.

— Він дуже дратує.

— Марто.

— Що?

— Не грайтеся.

Вона фиркнула.

— Ви викрали мене серед білого дня. Думаю, право гратися зараз у мене.

Його терпіння починало закінчуватися.

— Хто він?

— Кіт.

— Перепрошую?

— Кіт.

— Кассіан — кіт?

— Абсолютно.

Чоловік повільно потер перенісся.

— Ви знущаєтесь.

— Ні. Він буквально приблудився одного дня, оселився в мене вдома й відмовився йти.

— Це людина.

— Технічно так.

— Марто.

— Добре. Іноді ще лагодить техніку.

— Я серйозно.

— Я теж.

Вона відкинулася на спинку стільця настільки, наскільки дозволяли мотузки.

— Послухайте. Ви ставите дивні запитання не тій людині. Я не знаю, звідки він прийшов. Не знаю, де жив раніше. Не знаю навіть, чи це його справжнє ім'я.

— І вас це не бентежило?

Марта замислилася.

— Перші кілька тижнів.

— А потім?

— Потім я побачила, як він складає продукти в холодильнику за якоюсь секретною системою, і зрозуміла, що там усе значно складніше, ніж мені хотілося б знати.

Чоловік не засміявся. Марта починала підозрювати, що він взагалі не вміє сміятися.

— А тепер поговоримо про флешку.

Він поклав на стіл знайомий чорний накопичувач. У грудях неприємно стиснулося. Марта впізнала його одразу, але обличчя залишилося спокійним.

— Гарна флешка.

— Де копія?

— Яка копія?

— Не прикидайтеся дурною.

— Це ви зараз мене образили?

— Вам передали флешку.

— Ні.

— Ви брешете.

— Буває інколи, але не цього разу.

Чоловік уважно стежив за кожною її реакцією. Настільки уважно, що Марта майже фізично відчувала його погляд. 

— Ви навіть не уявляєте, ким він був.

— Хто?

— Кассіан.

— Колишнім бухгалтером?

— Ні.

— Шкода. Це багато чого б пояснило.

Чоловік довго мовчав, а потім повільно підвівся з-за столу.

— Знаєте, що мене дивує найбільше?

— Ваші методи знайомства?

— Те, наскільки ви спокійні зараз і те, наскільки сильно ви йому довіряєте.

Марта не відповіла. Він обійшов стіл і зупинився біля дверей.

— Ви думаєте, що знаєте цю людину.

— Я живу з нею.

— Саме тому мені вас шкода.

Марта насупилася.

— Послухайте, якщо зараз буде промова про те, що він таємний серійний убивця, то я розчаруюся. Для такого сюжету вже занадто пізно.

Чоловік відкрив двері і подивився на неї через плече.

— Мені справді шкода, Марто.

— Та що ж вам раптом стало мене шкода?

Кілька секунд він мовчав, а потім тихо сказав:

— Тому що ви досі не розумієте, який монстр жив поруч із вами весь цей час.

Двері зачинилися, залишивши Марту саму в холодній кімнаті. Вона ще кілька секунд дивилася в той бік, де щойно стояв чоловік, а потім важко видихнула й відкинулася на спинку стільця.

Зазвичай після таких розмов у неї швидко знаходилася якась дотепна думка. Запізніла, але достатньо їдка, щоб підняти настрій. Цього разу в голові було напрочуд тихо.