Розділ 12

Марта ще кілька хвилин намагалася працювати, але коробка з еклерами вперто притягувала погляд. Вона стояла на краю столу серед списків замовлень, накладних і записників, виглядаючи абсолютно недоречно. І ні, це було не тому, що в кондитерській дивно бачити еклери. Навпаки. Просто Марта не могла позбутися відчуття, що з цією доставкою щось не так.

Зрештою вона здалася. Відсунула ноутбук убік, підтягнула коробку ближче й відкрила кришку.

Еклери як еклери, якщо не придивлятися, ну, або якщо прикрити одне око і відставити їх подалі. Та й дивитись бажано вночі. При виключеному світлі. Все ж таки професійний азарт змушував зрівнювати їх зі своєю випічкою. 

Марта витягнула один і уважно оглянула його з усіх боків. Для більшості людей він виглядав би цілком нормально. Але вона двадцять секунд дивилася на нього й уже могла скласти цілий список претензій. Глазур лягла нерівно. Крема забагато. Тісто трохи осіло. Та й сам вигляд був таким, ніби їх робила людина, яка колись бачила еклери на фотографії й вирішила повторити експеримент удома.

Вона відкусила шматок. Пожувала і майже відразу скривилася. Потім відкусила ще раз, ніби сподіваючись, що перше враження було помилковим. Уви. Не було.

Крем виявився занадто солодким і віддавав дешевим ванільним ароматизатором. Тісто було сухим, глазур сумнівною, а крем відчайдушно намагався врятувати ситуацію самотужки, та, на жаль, безуспішно.

— Ну хоч не цвілі, — пробурмотіла Марта.

Вона відкусила ще шматок і раптом завмерла. До неї дійшла дуже проста думка. Настільки проста, що стало навіть трохи соромно. Вона щойно взяла невідому коробку від незнайомого кур'єра й без жодних запитань почала їсти те, що лежало всередині.

Марта повільно подивилася на надкушений еклер. Потім на коробку. Потім знову на еклер.

— Хто молодець? Я — молодець.

Вона потерла лоба. Будь-яка нормальна людина хоча б задумалася, хто надіслав дивну доставку. Можливо, перевірила б записку. Подзвонила б відправнику. Поставила б кілька логічних запитань.

Марта ж навіть не замислилася. Побачила еклер — спробувала еклер. Професійна деформація в чистому вигляді.

— Якщо мене колись отруять, то це буде максимально безглузда смерть.

Втім, якщо в еклерах і була отрута, то переживати вже було трохи запізно. Вона доїла залишок першого еклера, а потім потягнулася за другим. Саме тоді її увагу привернуло слабке червоне світло. Марта насупилася.

Спочатку їй здалося, що це відблиск від кавомашини. Потім світло мигнуло ще раз. Вона відсунула коробку ближче до себе й обережно розгорнула паперову серветку на дні. Під нею лежала маленька чорна флешка. Марта кілька секунд просто дивилася на неї.

Флешка була звичайною. Дешевий пластиковий корпус. Жодних написів. Жодних логотипів. Жодної наклейки. Лише маленький червоний індикатор збоку ритмічно блимав через однакові проміжки часу. Саме він і привернув її увагу. Вона взяла знахідку в руку й покрутила між пальцями.

— Ну це вже цікавіше.

Якщо еклери ще можна було пояснити чиїмось дивним почуттям гумору, то флешка робила ситуацію значно менш нормальною. Хто взагалі ховає флешки в десертах? І головне — навіщо?

Марта поставила коробку на стіл і сперлася на спинку стільця. Можливо, хтось помилився адресою. Можливо, це якась дурна рекламна кампанія. Можливо...

Телефон завібрував на столі. На екрані висвітилося ім'я Кассіана. Марта дивилася на нього кілька секунд. Ще годину тому вона була готова його придушити. Тепер злості залишилося значно менше. Вона прийняла виклик.

— Якщо ти дзвониш сказати, що знову маєш таємничі справи, то попереджаю, що я ще не настільки добра.

На тому кінці коротко видихнули.

— Заслужено.

Вона мимоволі усміхнулася.

— Ого. Самокритика.

— Не звикай.

Кілька секунд вони мовчали. 

— Я не хотів сваритися, — сказав Кассіан.

— Я теж.

— І не хотів, щоб ти хвилювалася.

— А от із цим ти трохи запізнився.

— Знаю.

Його голос звучав втомлено.

— Ти хоч живий там?

— Поки що.

— Надихаюча відповідь.

Він тихо засміявся, а вона відчула, як останні залишки напруги нарешті відступають.

— Добре, — сказала Марта. — Вибачення прийняте.

— Так просто?

— Не псуй момент.

— Уже мовчу.

Марта знову взяла флешку в руку.

— До речі, в мене сьогодні якась дивна історія.

— Яка саме?

— Мені принесли коробку еклерів.

— Хто?

— Якесь диво в жовтій куртці доставки. Сказав, що це для мене.

— Від кого?

— Не знаю. Думала від тебе.

Пауза.

— Марто.

— Да-да, я вже зрозуміла, що це звучить підозріло.

— Ти їх їла?

Вона закотила очі.

— Тільки не починай.

— Ти їх їла?

— Так.

Кілька секунд у слухавці було тихо.

— Скільки?

— Один. І майже другий.

— Господи.

— Вони все одно жахливі. Мене більше образила якість, ніж перспектива отруєння.

Кассіан нічого не відповів.

— В коробці було ще щось?

— Маленька чорна флешка. Під серветкою. На ній ще лампочка червона блимає.

На тому кінці щось глухо вдарилося об підлогу. 

— Марто.

— Що?

— Послухай мене уважно. Тобі потрібно негайно…

Він не встиг договорити, а Марта дослухати. Світ в кондитерській здригнувся від оглушливого вибуху.