Розділ 11

Марта прокинулася ще до будильника. Якусь мить вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю й намагаючись зрозуміти, що саме її розбудило. Потім погляд ковзнув на сусідню половину ліжка, і відповідь знайшлася сама собою. Кассіана досі не було вдома.

Учора вона намагалася не надавати цьому значення. Казала собі, що він дорослий чоловік і не зобов'язаний звітувати про кожен свій крок. Потім перевіряла телефон кожні десять хвилин. Потім злилася через це сама на себе. У підсумку заснула далеко за північ і прокинулася з тим самим неприємним відчуттям десь під ребрами.

Різкий дзвінок домофона змусив її здригнутися. Марта невдоволено сіла на ліжку й потерла очі. Дзвінок повторився. Вона накинула халат і попрямувала до трубки.

— Алло?

Відповіді не було. Марта насупилася.

— Алло?

І знову нічого. Лише ледь чутне потріскування в динаміку.

— Дуже смішно. 

Вона поклала трубку назад і закотила очі. Напевно, знову якісь підлітки розважаються. Останнім часом це вже ставало традицією. Хтось дзвонив у домофон, мовчав, а потім зникав. Звичайна дурна витівка, яких останнім часом стало надто багато.

На кухні Марта ввімкнула кавомашину й сперлася плечем об стільницю. Порожня квартира чомусь здавалася незвично великою. Усе навколо нагадувало про Кассіана. Його чашка біля раковини. Відкрита книга на журнальному столику. Куртка, яку він кинув на крісло ще кілька днів тому. Раніше вона навряд чи звернула б на це увагу, але тепер чомусь така кожна дрібниця її шалено дратувала.

Найгірше було те, що Марта чудово розуміла причину свого настрою. Справа навіть не в тому, що він десь пропадав усю ніч. Якби таке сталося кілька місяців тому, вона б лише знизала плечима. Проблема полягала в іншому. Останнім часом між ними почало змінюватися щось важливе. Вони навчилися довіряти одне одному. Почали жартувати. Звикли бути поруч. І вперше за довгий час Марта дозволила собі думати, що все це може бути більше, ніж є зараз. Очевидно, даремно.

Вона вже збиралася виходити з квартири, коли почула, як у замку провернувся ключ. Марта завмерла посеред передпокою. За секунду двері відчинилися, і на порозі з'явився Кассіан.

Виглядав він погано. Втомлений, неголений, із темними колами під очима. Наче взагалі не спав цієї ночі. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.

— О, — сухо сказала Марта. — Живий.

— Як бачиш.

Він зачинив двері й поставив ключі на полицю, ніби не помічав напруги, яка буквально висіла в повітрі.

— Міг би хоча б написати.

— У мене були справи.

Ця відповідь миттєво зіпсувала їй залишки настрою.

— Справи, — повторила вона. — Звісно. Магічне слово. Пояснює абсолютно все.

Кассіан важко видихнув.

— Марто...

— Ні, серйозно. Тебе не було всю ніч. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. І все, що ти можеш сказати, — це "у мене були справи"?

Він мовчав кілька секунд, ніби підбирав слова.

— Я не можу зараз усе пояснити.

— От саме це мене й дратує.

Марта схрестила руки на грудях. Злість уже давно змішалася з образою.

— Тільки-но мені починає здаватися, що ми нарешті рухаємося вперед, як ти одразу знаходиш спосіб відкотитися назад. Один крок уперед, п'ять назад. Це вже якась твоя особиста традиція.

— Це не має стосунку до тебе.

— Помиляєшся. Має.

Вона сама не очікувала, що відповість настільки різко. Кассіан теж завмер.

— Я хвилювалася, — уже тихіше сказала Марта.

Кассіан мовчав. Марта ще кілька секунд дивилася на нього, ніби чекала, що він усе-таки щось скаже. Що може щось пояснить, що зупинить її, але нічого не сталося. Вона лише перехопила сумку зручніше й рушила до дверей.

— Розбирайся зі своїми справами сам.

Двері грюкнули так голосно, що Кассіан аж здригнувся. До кондитерської вона приїхала вже зіпсованою настільки, що була готова сваритися навіть із мукою. Робота трохи відволікала, але недостатньо. Думки раз у раз поверталися до ранкової розмови. Найбільше дратувало навіть не те, що Кассіан щось приховував. До його секретів вона давно звикла. Дратувало те, що він знову відгороджувався саме тоді, коли вона почала йому довіряти.

— Ідіот, — пробурмотіла Марта, розставляючи підноси.

Саме в цей момент над дверима дзенькнув дзвіночок. До кондитерської зайшов хлопець у жовтій куртці служби доставки. З-за спини стирчав великий терморюкзак, який Марта не раз бачила в кур'єрів Glovo та інших сервісів. Вона вже збиралася відвести погляд, але помітила бинти на його руках.

Обидві кисті були щільно перев'язані. Дивна деталь для людини, яка цілий день розвозить замовлення. Сам кур'єр теж виглядав пом'ятим і втомленим, ніби не спав кілька діб поспіль.

Він мовчки підійшов до прилавка, поставив перед Мартою білу коробку й кивнув на неї.

— Доставка для Марти.

Вона одразу насупилася.

— Ви помилилися. Я нічого не замовляла.

— Це для вас.

— Від кого?

— Не знаю.

Відповідь прозвучала настільки безглуздо, що Марта навіть не знайшлася що сказати. Кур'єр нервово переступив з ноги на ногу.

— Мені дали адресу й сказали передати особисто.

Після цього він майже відразу попрощався й рушив до виходу. Марта провела його поглядом. Щось у цій ситуації їй категорично не подобалося. Коли двері зачинилися, вона відкрила коробку.

Усередині лежали еклери. Ідеально рівні. Свіжі. Професійно приготовлені.

— Ну хоча б не бомба, — пробурмотіла вона.

Дивний кур'єр. Дивна доставка. Жодної записки. Жодного імені. Логіка підказувала, що це якась дурна помилка або безглуздий подарунок від клієнта. Але інтуїція вперто шепотіла інше. І чим довше вона дивилася на коробку з еклерами, тим менше їй хотілося її відкривати. Начебто звичайні тістечка, але щось з ними від самого початку було неправильним.