Розділ 10

Телефон завібрував саме тоді, коли Марта нарешті дозволила собі сісти з чашкою чаю. День видався довгим, ноги гули після кількох годин на кухні, а в квартирі панувала рідкісна тиша. Вона глянула на екран і всміхнулася.

«Ася».

— О, невже у величної королеви Равенії знайшлася хвилинка для простої смертної подруги? — замість привітання сказала Марта.

— Стули пельку, — почувся знайомий голос. — Я сьогодні дві години слухала посла, який так і не визначився, чи хоче він війни, чи просто погано спав.

— Тяжка доля при дворі.

— Ти й половини не уявляєш.

Марта підтягнула ноги на диван і зробила ковток чаю.

— Ну давай, розповідай. Що там нового в житті людей, які не носять корони?

— Сьогодні пані Галя мало не влаштувала дуель через останній мигдалевий круасан.

— Перемогла?

— Як завжди.

— Тоді світ ще не остаточно зламався.

Марта засміялася.

Іноді вона забувала, ким стала Ася тепер. Королева. Дружина Александера. Людина, від якої залежали рішення цілої країни. А потім починалася така розмова, і все ставало на свої місця. Для Марти вона все ще залишалася тією самою дівчиною, з якою вони колись ділили дешеву орендовану квартиру, сперечалися через останню пачку кави й разом думали, як дожити до зарплати.

— До речі, — протягнула Ася. — Що там у вас із Касом?

— Нічого.

— Марто.

— Що?

— Ви живете разом.

— Так.

— Їсте разом.

— Буває.

— Проводите разом майже весь вільний час.

— Це називається дружба.

— Ні. Це називається "я вперто заперечую очевидне".

— Ти ж королева. Займайся державними справами.

— Я ними й займаюся. Зараз вирішую дипломатичну кризу між двома впертими людьми.

Марта закотила очі.

— У тебе забагато вільного часу.

— А в тебе занадто мало самокритики.

Вона хотіла вже перевести тему, але згадала дещо цікавіше.

— До речі, у нас новий клієнт з'явився.

— О. Розповідай.

— Ходить майже щодня. Замовляє подвійне еспресо. Учора запросив мене на вечерю.

На тому кінці Ася мовчала, аж потім все ж таки вирішила спитати.

— А Кассіан?

— А Кассіан зробив вигляд, що його це не обходить.

— І?

— І ледь не розібрав кавомашину на атоми.

Ася голосно розсміялася.

— То він ревнує.

— Він каже, що це маячня.

— Звісно, каже.

— Асю.

— Марто.

— Він не ревнує.

— Добре.

— От і чудово.

— Але ревнує.

— Неможливо з тобою розмовляти.

— Це мені часто кажуть.

Марта похитала головою й усміхнулася. Сперечатися з Асею було приблизно так само корисно, як сперечатися з дощем.

— Хочеш ще одну історію?

— Завжди.

— Минулого тижня я прокинулася о третій ночі й знайшла його на кухні.

— Уже звучить цікаво.

— Він стояв там із пістолетом.

Кілька секунд у слухавці було тихо.

— І що робив?

— Перевіряв вентиляцію.

— Марто.

— Що?

— Це не нормально.

— Він просто дивний.

— Ні. Людина, яка серед ночі перевіряє вентиляцію зі зброєю, — це вже інша категорія.

— Зате кавомашину полагодив.

— Це не скасовує попереднього речення.

Марта засміялася, але Ася не підтримала жарт.

— Серйозно. Будь уважна.

— Усе добре.

— Ти цього не знаєш.

— Я живу з ним уже більше року.

— І?

— І якби він хотів мене вбити, то давно б це зробив.

— Знаєш, це найгірший аргумент, який я чула за останній місяць.

— А ти сьогодні слухала послів.

— Саме тому можу оцінити рівень катастрофи.

Марта лише фиркнула. Розмова на кілька хвилин перейшла до справ пекарні, нових рецептів і нескінченних проблем із постачальниками. Потім настала коротка пауза.

— Марто.

— М-м?

— А якщо серйозно?

Вона відразу зрозуміла, про що йдеться.

— Не починай.

— Що ти до нього відчуваєш?

Марта подивилася у вікно. За склом повільно згущалися сутінки.

— Не знаю.

— Брешеш.

— Ні.

— Тоді чому ти так довго думаєш перед відповіддю?

Вона важко видихнула.

— Тому що справді не знаю.

Ася мовчала.

— Я не впевнена, що готова до всього цього, — тихо сказала Марта. — Ти ж знаєш.

— Минуло багато років.

— Я знаю.

— Тобі не обов'язково жити минулим.

Марта провела пальцем по теплому боку чашки.

— Останнього разу, коли я когось впустила в життя, ми сіли в одну машину.

Голос раптом став тихішим.

— Повернулася я сама.

На кілька секунд вони мовчали. Рука з телефоном ледь помітно затремтіла. 

— Я не кажу забути, — нарешті сказала Ася. — Я кажу жити далі.

Марта прикрила очі.

— Може, ти й права.

— Я завжди права.

— Це корона так на тебе вплинула?

— Ні. Просто талант.

— Самозакохана королева.

— Заздрісна кондитерка.

Марта розсміялася і напруга потроху розчинилася. Вони ще трохи поговорили про дрібниці, згадали старі історії, кілька разів перебили одна одну й посперечалися про те, хто колись спалив чайник. Під кінець розмови обидві дійшли висновку, що винен був Александер, хоча його тоді навіть не було поруч.

— Добре, мені вже треба бігти, — сказала Ася.

— Рятувати державу?

— Хтось же мусить.

— Передавай привіт чоловіку.

— Передам. І подумай над тим, що я сказала.

— Не люблю, коли ти маєш рацію.

— А хто любить?

Марта всміхнулася.

— Бувай, ваша величносте.

— Бувай, простолюдинко.

Зв'язок обірвався. Квартира одразу здалась порожньою. Марта поклала телефон на стіл і потягнулася. Чай майже охолов. Саме в цю мить різко продзвенів домофон. Вона здригнулася від несподіванки.

— Та кого там принесло...