Розділ 9

Після закриття пекарні Кассіан залишився сам. Таке траплялося й раніше. Марта часто йшла додому першою, залишаючи на нього частину прибирання або підрахунок залишків. Зазвичай він не заперечував. У порожньому приміщенні було тихо. Ніхто не ставив запитань, не сперечався через рецепти й не намагався витягнути з нього розмову, коли він не мав настрою говорити.

Він повільно пройшовся залом, вимкнув частину світла й зупинився біля вікна. Вулиця майже спорожніла. Перехожих ставало дедалі менше, а машини проїжджали лише зрідка.

На столі біля вікна досі лежав блокнот Марти. Вона знову його забула. Поряд валялася ручка з погризеним ковпачком і список завтрашніх замовлень, написаний її нерівним поспішним почерком. Взагалі-то Марта постійно щось забувала. Блокноти, ручки, телефон, чашки з недопитою кавою. Одного разу вона пів години шукала окуляри, які весь цей час лежали в неї на голові. Кассіан тоді сміявся з неї майже весь день. 

Він підійшов до столу й машинально перегорнув сторінку блокнота. Нічого важливого. Список замовлень, якісь цифри, поспішні нотатки на полях і нагадування самій собі купити ваніль. Посеред сторінки красувався жирний слід від борошна.

Кассіан ледь помітно всміхнувся. Іноді йому здавалося, що Марта примудряється залишати сліди своєї присутності всюди, де з'являється. У будь-якому іншому місці така неуважність давно б почала його дратувати.

З нею чомусь не дратувала. Навпаки. У цій постійній плутанині, у забутих речах, у списках, написаних нашвидкуруч, було щось дивно миле. Наче Марта завжди поспішала жити швидше, ніж встигала за власними думками. Ще кілька місяців тому Кассіан навіть не звернув би уваги на такі дрібниці.

Саме тому про той телефон він не згадував ні разу. Йому здавалось, що разом з тим куди він його сховав, він сховав і своє минуле. Та у долі були явно інші плани. 

Кассіан дістав телефон не відразу. Кілька хвилин просто стояв на кухні й дивився на металеву шафу. Телефон лежав там уже багато місяців. Старий, подряпаний, давно вимкнений.

Колись він був частиною його щоденного життя. Через нього приходили завдання, повідомлення й дзвінки, які рідко приносили щось хороше. Потім Кассіан перестав ним користуватися. Телефон так і залишився лежати в шухляді разом з іншими речами, про які він волів не згадувати.

І зараз Кассіан зрозумів, що весь цей час не забував про нього, що десь на тих глибинних рівнях підсвідомості він очікував моменту, коли прийде його час, просто сподівався, що цей момент все ж настане якогомога пізніше. 

Він узяв телефон і сів за стіл. Пальці машинально ковзнули по подряпаному корпусу. Кассіан якийсь час дивився на темний екран. Його непокоїло навіть не те, що він може там побачити. Значно більше дратувало те, що рішення дістати телефон далося так легко. Наче він не місяцями тримав його вимкненим. Наче весь цей час просто чекав причини знову його ввімкнути. 

Кассіан натиснув кнопку живлення. Телефон ожив не одразу. Екран засвітився через кілька секунд, і майже відразу почалася вібрація. Повідомлення сипалися одне за одним. Пропущені виклики. Старі контакти. Невідомі номери. Він мовчки дивився на екран, поки лічильник сповіщень збільшувався. Десять. П'ятнадцять. Двадцять. Більшість повідомлень були старими. Частина прийшла кілька місяців тому, а інша частина ж зовсім недавно.

Він відкрив перше повідомлення, далі наступне. Нічого несподіваного. Кілька запитань, на які він не збирався відповідати. Попередження, що запізнилися на кілька місяців. Люди, які досі намагалися вийти на зв'язок і зрозуміти, куди він подівся. Кассіан перегортав їх одне за одним без особливого інтересу. Більшість можна було видаляти не читаючи. Він уже збирався закрити список повідомлень, коли серед десятків знайомих імен побачив одне, через яке палець завмер над екраном. Ця людина ніколи не писала просто так. Він відкрив повідомлення. Усього одне речення.

«Якщо отримав це повідомлення, не використовуй старі контакти».

Відкрив наступне.

«Хтось збирає інформацію про старі групи».

Третє повідомлення прийшло кілька тижнів потому.

«Тебе шукають».

Кассіан відкинувся на спинку стільця й поклав телефон поруч. Саме повідомлення його не здивувало. Якщо людина достатньо довго живе так, як жив він, рано чи пізно хтось починає її шукати. Так було завжди. Зникнути назавжди вдавалося одиницям.

Його погляд ковзнув до столу біля вікна. Там досі лежав блокнот Марти.. Напевно, завтра вона ще хвилин десять шукатиме цей блокнот по всій пекарні, перш ніж згадає, де залишила. Кассіан ледь помітно всміхнувся.

Раніше в подібній ситуації він би вже думав про інше місто. Про нові документи. Про те, що потрібно забрати із собою, а що краще залишити. Такі рішення завжди приймалися просто. Тепер він сидів і дивився на чужий блокнот і це показувало значно більше, ніж йому хотілося визнавати. 

Марта не знала людей із його минулого. Не знала, чим він займався. Не знала, що означає номер, який досі стояв у нього в контактах під назвою «Не відповідати». І проблема була навіть не в повідомленні, не в людині, яка його надіслала і не в тому, що хтось знову почав цікавитися його минулим. Проблема полягала в тому, що вперше за багато років у нього з'явилася мила руда причина не зникати.