Розділ №48. Трохи свята

Вологе повітря пробиралося в легені. Після гарячого душу втома від сьогоднішнього дня накотила новою хвилею. Складалося відчуття ніби все, що я пережила за останні дні водночас звалилося на мої плечі й марило причавити до ліжка. Тому я сильніше закуталася в м’яку зимову сорочку Айрона, підтягнула зручніше штани та вийшла з ванної кімнати. 

Перше, що кинулося мені в очі — це велика ялинка, яка окупувала добрячу половину вітальні. Навколо неї, наче навколо жертовного вогню, метушилися двоє: стомлений слідчий та маленька, сяйлива від щастя «катастрофа» в піжамі з рожевими динозаврами. Я гадала, що вони вже давно вмостилися спати, але, схоже на те, що ці двоє вирішили влаштувати собі Новий рік завчасно й нарядити бідолашне дерево. 

— Тату, ну вона ж криво стоїть! — обурено вигукнула Джейд, впираючи руки в боки. — А якщо впаде? Якщо поб’є прикраси? А якщо…?

— Ми її зараз вирівняємо, Джейд, — похмуро відповів Айрон, сидячи навпочіпки біля основи ялинки. — І якщо ти перестанеш підстрибувати й чіплятися за гілки як та ялинкова прикраса, з нею нічого не станеться. А якщо станеться — я приварю її до підлоги й тебе разом з нею. 

Ці двоє продовжували про щось буркотіти, поки я  застигла у дверях, мимоволі стискаючи край сорочки. Вона була такою великою, що я почувалася в ній як собака, котра залізла під господарську ковдру. Тепла тканина все ще зберігала слабкий аромат його парфумів — щось солоне, з нотками металу та холодного дощу. Я так задивилася на цю сімейну ідилію, що навіть не помітила, як в якусь мить дівчинка зачепилася за мене поглядом та радісно підстрибнула, мало не збиваючи дерево з кріплення

— О! Міс Хайлі! — засяяла малеча так, ніби я була Сантою з купою подарунків, а не втомленим метаморфом у чужому одязі. — А ми тут саме ставимо ялинку! Тато нарешті визнав, що це стратегічно важлива справа!

— О дванадцятій годині ночі…? — скептично здійняла брови, але дівчинка вже набрала повні легені повітря, щоб висловити мені все, що вона думає про недоцільність мого зауваження. — Хіба вам не час спати…?  

— Вона все одно не засне, — знизав плечима Айрон та нарешті встановив ялинку на місце й підвівся. — Я на прикрашання витрачу менше часу ніж на суперечку з нею та спроби вкласти раніше. А так втомиться й сама піде спати.

— Не пра-а-авда! — надула щоки Джейд та потягнулася до величезної скрині. — Нічого я не засну! Я всю ніч дивитимуся на іграшки та чекатиму своїх подаруночків! 

Айрон підвів голову та приречено закотив очі. Я так і бачила субтитри в його голові, стосовно того, що він про це думає. В кімнаті пролився скрипучий звук, перш ніж кришка  відчинилася й Джейд прийнялася розглядати скляні фігурки. На якусь мить вона випала з життя, а от Айрон наче вернувся. Його погляд  повільно пройшовся по мені, від вологих пасом волосся до кінчиків пальців ніг, що визирали з-під завеликих штанів. По шкірі пробіглися зовсім не ілюзорні мурашки. Його очі на мить потемніли, а губи ледь помітно здригнулися.

— Тобі пасує цей колір, — прозвучав хрипкий голос. — Тепло? Ти ніби втонула в моїх речах.

— Тепло, — я пройшла вглиб кімнати, намагаючись не заплутатися у власних штанинах. Виходило погано, тому я мало не впала прямісінько на дерево, якби мене вчасно не підхопили  за передпліччя. — Просто дехто занадто накачав свої плечі на державній службі, ось я в них і гублюся.

— Тобі не подобаються мої плечі? — ледь чутно запитав Айрон над моїм вухом, перш ніж відпустити. — А так і не скажеш…

— Чому це? — поцікавилася та підійшла до ялинки, прискіпливо її оглядаючи. Запах хвої торкнувся носа і я кволо спробувала вдихнути його глибше у свої легені. 

— Тому що ти доволі міцно на них спала, — спокійно зауважив Айрон, поки його донька бігала між кімнатами в пошуках нитки, на яку можна було б почіпляти старі прикраси. — Значить, не такі вже й погані. Що скажеш?

— Скажу, що ялинка хилиться, — спокійно посміхнулася чоловіку, відчуваючи, як сонливість змітає рукою. Чомусь поруч з ним, мені хотілося побути живою та побути з ним поруч, а не спати. Хто б міг подумати, що хоч якийсь чоловік зуміє переплюнути моє вселенське бажання бути похованою під ковдрою. — Поправиш?

— Поправлю, — м’яко промовив він у відповідь та нахилився вниз до мене. Жахливо захотілося втонути в його обіймах та забути про все погане, що відбувалося останні дні. Але натомість я слідкувала за ним поглядом, не наважуючись переступити цю уявну межу. — Притримай, будь ласка. 

Я слухняно нахилилася, обхоплюючи колюче дерево руками. Колючі гілки вп’ялися у шкіру рук, але це чомусь не принесло болю. Тільки якесь дивне відчуття, через яке я наче навіжена не могла відірвати погляду від обличчя Айрона, коли він у двадцяти сантиметрах від мене лагодив кріплення.