Розділ №27. Знущання над нервовою системою

Як же. Мене. Болить. Голова. От якого біса викрадачам було сипати на мене сонне зілля? Невже не можна було якось більш милосердніше стукнути мене та й на тому закінчити ці страждання?  Тепер в черепній коробці нестерпно гуло, спогади здавалися розмитими, а найгірше — я навіть не знала де я. Останнє, що я пам’ятала — це сирий запах сміттєвих баків та перелякані очі Джейд, яку я встигла сховати. А потім... потім була темрява, різкий запах спрею-транквілізатора та чиясь важка рука на моєму плечі. Я спробувала поворухнути руками, але зап’ястя стягнув холодний метал. Ну звісно. Якби мене викрали звичайні люди, я б ще здивувалася. 

— Ти диви, прокинулася наша принцеса, — прохрипів голос десь зліва.

Я розплющила очі, намагаючись не знепритомніти від різкого світла однієї-єдиної лампочки, що гойдалася під стелею. Ми перебували на якомусь закинутому складі. Напроти мене на пошарпаних стільцях сиділи ті ж двоє, які збили мене з ніг. Один — високий, з обличчям, яке явно не було обтяжене інтелектом, і довгими пальцями, що нервово перебирали запальничку. Інший нагадував шафу-купе, в яку забули вмонтувати дзеркало: квадратна щелепа, маленькі очі та руки розміром з мою голову.

— Добрий ранок, міс Айз, — промовив високий, шкірячись. Він ледь помітно провів пальцями вздовж грат і вискалився. — Як же прикро, що доводиться зустрічатися з вами в подібних обставинах, але вам доведеться побути з нами до вечора. 

«Міс Айз». Значить, спрацювало. Вони дійсно думають, що я — семирічна донька слідчого. Погляд опустився на мої дитячі руки і я подумки кровожерливо посміхнулася. Моя личина трималася на залишках впертості та магічного резерву. Якби вони знали, що замість дитини перед ними сидить вкрай розлючена Хайлі Дарк, яка за останню добу спала всього три години, вони б вже тікали.

— Бос казав з нею не розмовляти, — прогудів «шафа». 

— Та кинь, Броук. Вона ж дитина! Що вона зробить? — Брейн розсміявся, і цей звук викликав у мене черговий напад мігрені. — Бос чітко сказав, що вона не несе загрози. Максимум перекинеться ненадовго на якусь іншу людину й назад повернеться до своєї личини. Вона тут буде до вечора, а там її заберуть в клан. То чого ти хвилюєшся? 

— Просто не чіпай її і все. Інакше нам голову відірвуть…

Я подумки посміхнулася. Значить, чіпати мене не можна. Це була їхня перша і найбільша помилка. Бо якщо Хайлі Дарк не може битися, вона починає діяти на нерви. А в цьому мистецтві мені немає рівних.

— Дядечка, — я зробила голос тонким і жалісливим, як у Джейд, коли вона просить Айрона про чергову порцію морозива. — Мені холодно. І я хочу їсти. 

— Потерпиш, мала, — кинув Броук, навіть не дивлячись у мій бік. 

— А ще я хочу в туалет. Прямо зараз. Ви ж мене не попередили, що схопите! — ображено протягнула й надула величезні щоки. — Звідки мені треба було знати про ваше викрадення? Ви мені казали про нього? Якби я знала, то звісно б сходила раніше! А ви — безсовісні! Мало того, що не сказали, так ще й не даєте допомогти благородно виправити вашу помилку!

— Броук, відведи її, бо в мене  от-от голова лусне від її базікання…

— Що ви, я ще навіть не починала… — сонно позіхнула, перш ніж люб’язно вийти з одним із викрадачів до вбиральні. Добре, що ці бовдури купилися на нашу виставу. Погано, що руки сковували наручі. Тому довелося швидко зробити свої справи й комфортом вернутися на  диван у клітці та почати свою справу. 

Наступні дві години я провела, випробовуючи їхнє терпіння. Я вимагала змінити освітлення, бо мені «страшно від тіней». Я просила заспівати мені святкові пісні, бо “Викрадення — це добре, але воно не має впливати на свято”. Я питала Броука, чи не соромно йому було нападати на маленьку беззахисну мене. І чи взагалі їхні батьки знають чим вони займаються напередодні свят! 

Напевно, якби той загадковий “бос” не дав команди не чіпати мене, вони б давно зробили з мене мумію та викинули б куди подалі, тільки б зачинити мою пельку. А так…Через ще кілька годин Брейн почав нервово сіпатися, а Броук просто сидів, стиснувши кулаки так, що хрустіли суглоби. 

— Це не дитина, — прошипів Брейн. — Це знущання над моєю нервовою системою!

 — Терпи…! Нам платять цілий статок…! Бос скоро буде. Він забере це балакуче чудовисько і ми чкурнемо відпочивати в гори!

«Бос скоро буде». Ця фраза мала б мене налякати, але чомусь принесла полегшення. Було б добре дізнатися, який бовдур додумався викрасти доньку слідчого. І ще краще — скинути наручі аби мати змогу втекти в майбутньому. Але щоб стягнути в них ключ, треба було затягнути їх в клітку. А для цього — довести до білої гарячки. Зробити щось таке, що змусило б їх втратити контроль або просто вилетіти з цієї кімнати, давши мені хвилину на те, щоб спробувати зламати замок.