Розділ №26. Безсовісний слідчий

Холодне повітря торкалося обличчя. Я стояла коло входу до школи й нервово дивилася на натовп дітвори, яка навіть не усвідомлювала наскільки їм пощастило. Ці діти мали все: сім’ю, яка доглядала за ними; можливість байдикувати; можливість навчатися за партами та не відчувати, як їх кістки майло не плавляться під час перетворення. Для мене, це було колись нездійсненою мрією. 

По всій території чувся галас та щасливі крики. Малеча бігала зі святковими пакунками та жартома билася, поки я намагалася серед всіх цих чудовиськ знайти своє. 

— Я думала, що ви не прийдете вже, — буркнула якась дівчинка, перетворюючись на ходу в Джейд. Від побаченого, я здивовано здійняла брови та витріщилась на неї. — Не дивіться так на мене… Я не зробила нічого поганого…

— Я й не казала, що це погано… — протягнула, поки вона дивилася з-під лоба на мене. — Просто твій батько казав, що ти носиш амулет від трансформації. І я думала, що ти не можеш перетворюватися з ним. 

— Я просто дуже гарна донька, яка піклується про свого тата… — ображено склала вона руки на грудях та повела мене на вихід, прямуючи вузькою доріжкою. — Ви ж знаєте його… В нього дуже нервова робота і якщо він хвилюватиметься ще й за мене, то його точно дядько Боні залишить в лікарні жити. А мені аж ніяк не можна зараз жити в лікарні! 

— Чого це…? — ніяково перепитала, намагаючись якось змиритися з тим, що ця дівчинка ще та турботлива брехунка. 

— Міс Хайлі, ви на календар давно дивилися? То ж свята зимові почалися! — шоковано стала вона мені кліпати очима, натякаючи на подарунок в її руках. — Між іншим, вже ялинку час ставити! А яка ялинка може бути в лікарні? Хто ж мені туди подарунок принесе?

— Яка ж ти…розумна дівчинка, — тактовно змовчала про рівень її турботи за батька.

— Та що там розумна — я стратег! — Джейд гордо підкинула свій святковий пакунок, у якому щось підозріло дзеленчало. — У тата в голові лише протоколи, допити й те, як би вчергове не отримати по голові від злочинців. А я маю думати про глобальне. Про затишок! Про гірлянди! Про те, щоб у нашому домі пахло імбирним печивом.

Я мимоволі всміхнулася. Ця дівчинка була зменшеною копією Айрона, але з набагато кращими навичками маніпуляції та щирим блиском у очах, який ще не встигли загасити цинізм і робота в управлінні. Як же він справлявся з нею стільки часу самостійно? Вона ж його може вмовити абсолютно на все. Отак лише кліпне своїми фіолетовими очима і все. Пропав сталевий слідчий! 

— І як же твій план щодо затишку поєднується з тим, що ти щойно на моїх перетворилася на іншу дівчинку? — я намагалася надати голосу суворості, але виходило кепсько. — Хочеш йому влаштувати незабутній сюрприз?

— Міс Хайлі, ви ж детектив, — вона зупинилася і подивилася на мене так, ніби я щойно запитала, чому небо блакитне. — Самі поміркуйте. Амулет тисне. Він свербить. Він обмежує мою індивідуальність! І взагалі, як я маю дотягнутися до верхньої полиці в буфеті, де тато ховає цукерки, якщо я буду маленькою дівчинкою?

—Ти вже можеш ставати більшою за свої першочергові параметри? — я ледь не поперхнулася холодним повітрям. В її віці це було якось занадто швидко. 

— Іноді я просто стаю трохи вищою, десь як ви. Але в татка ще не можу…він занадто відгодований та сильний. Мені неподобається, коли магія надуває мене як кульку… А ще більше не подобається читати його спогади, — на мить похмурніла дівчинка й зупинилася на місці. — Тато ж поранений, правда?

— Що…? — не повірила почутому. Звідки вона дізналася про це?

— Не дивіться так на мене… — надула вона щоки та зручніше взяла величезний рюкзак на плечі. — Ви ж зібралися мене вести до бабусі Рубі знов. Поцілуватися я вам не заважала б у своїй кімнаті! Значить його знову поранили… От що за безсовісний батько!

— Джейд! — не втрималася я від її дорослого тонну. — Гадаєш, що він хотів цього? 

— Може й не хотів, але і я не хотіла пораненого тата, — показала вона мені язик. — Він тоді ховається від мене як злочинець… Ніби я очей не маю… 

— Він просто турбується за тебе, люба, — перехопила її долоню та стиснула сильніше. — Не хоче, щоб ти за нього хвилювалася. 

— Що за нього хвилюватися, міс Хайлі? Якби йому було зовсім погано, то він би зараз був у лікарні. А так…тільки відкладає мою ялинку…А ви знаєте як я чекала на неї? — подивилась вона  на мене котячими очима так, що я мало не розсміялася. — Може ну його? Ходімо додому! Зробимо свято! Я чесно-чесно вдаватиму, що нічого не знаю! 

— Прям чесно-чесно? — засміялася від її милого голосу. — Добре, люба. Ходімо тоді додому, а я поговорю з твоїм татом про це…

Дівчинка радісно посміхнулася та потягнула мене в протилежний бік, розповідаючи про те, які подарунки їм дали в школі. Я дивилася на неї та не могла збагнути, як так сталося, що вона обійшла амулет ще й так, що Айрон про це не дізнався? Дивовижно.