Розділ №21. Безсовісний слідчий

Що за нещасний слідчий... Він мав повернутися ще годину тому! Не рахуючи того, що обіцяв прийти раніше. Якби не підробіток, який десь надибала ба, я б може ще спокійніше реагувала, але мені потрібно було вже збиратися. От що з ним робити? Хоч би повідомлення написав чи подзвонив. А не це все... От куди мені діти Джейд? Не залишати ж її саму в домі, враховуючи того покидька, який хотів її викрасти. 

— Просто відведіть мене до бабусі Рубі, а самі йдіть куди вам треба, — перебила малеча мій потік думок. На відміну від мене, вона ані краплі не переймалася відсутністю батька. І мій здивований погляд зустріла з краплею добрячої такої байдужості. — Він постійно запізнюється, насправді. Просто зазвичай дзвонить бабусі й та забирає мене до себе. А цього разу певно закрутився або ж щось сталося. 

— Добряче ж він закрутився, — мовила крізь зуби, поглядаючи на годинник. Якщо він не помер, я його сама вб'ю за те що вічно дитину залишає одну. — Нічого, як повернеться, будемо вимагати з тобою щось смачненьке. Какао, наприклад. 

— Ви що?! — обурилась малеча й стала немов доросла збирати рюкзак. — Хіба так можна? Таке запізнення тягне мінімум на святкову вечерю! А якщо не вернеться через годину, то я вимагатиму в нього поставити ялинку раніше. 

— А ти, я бачу, знаєш собі ціну, Джейд, — потиснула дівчинці долоню та стала допомагати їй зібратися. Пальці паралельно друкували міс Рубі повідомлення й жалілися на її безсовісного внука. — Розумна не по роках. Не те що твій безсовісний батько. 

— Таке життя, міс Хайлі. Якщо я не потурбуюся про себе, то ніхто не потурбується, — знизала вона плечима та стала взувати черевики. — А тато совісний... Просто в нього робота така — рятувати людей. І інколи він забуває, що в нього є ще я. 

— Не кажи так, люба, — погладила її по довгому хвилястому волоссі, відмічаючи в голові пункт з розмовою на дану тему. — Він про тебе ніколи не забуває. Тато просто дуже хоче заробити для тебе багато грошиків, щоб ти ніколи не була нікому нічого винна. 

— А хіба я щось винна? — здивовано кліпнула очима малеча, а я прикусила себе за язик, намагаючись згадати чи казав Айрон їй хоч щось про устрій клану. Як на зло, згадати нічого не вдалося. — Міс  Дарк...? 

— Насправді, люба... Не всім метаморфам пощастило як тобі мати такого хорошого татка, — почала обережно розповідати. — Тому багато хто з нас потрапляє в дитячі будинки та вчиться коштом держави. Тому вони повинні потім ду-у-уже багато грошиків повернути країні й ще більше працювати для цього. А твій татко робить все, щоб коли ти виросла — не працювала багато. 

— Ви не брешете...? — серйозно так уточнила вона, завмираючи на виході з величезним рюкзаком на спині. — Ви теж винні гроші чи вже виплатили? 

— Ні, люба, не виплатила. Але мені теж трохи пощастило, й моя вчителька удочерила мене і виплатила за мене той борг. Тому зараз я працюю на неї, — розвела руками. 

— І багато вам ще залишилось...? — задумалась дівчинка, розглядаючи стелю. — Десь як сорок тортиків чи ще більше? 

— Значно, значно більше люба... — сумно видихнула повітря. Хотілося б й мені вимірювати борги тортиками... але, боюсь, мій тортик мав би бути тоді розміром з цей будинок. — Тому пішли, відведемо тебе до бабусі і я побіжу заробляти свої грошики. Вона вже має десь бути коло нас. 

— Добре... 

Джейд миттєво стала серйозною і як найпристойніша дитина у світі пішла зі мною на вулицю. Під під'їздом на неї вже чекала міс Рубі, яка саме поверталася додому. Тому я швиденько попрощалася з ними, знову пом'янула Айрона незлим, тихим словом та пішла за адресою, яку мені надіслала ба.