Розділ №20. Ляпас від реальності

Сірі стіни тиснули на скроні. Я нервово сиділа на дивані й обіймала свої коліна так, ніби вони могли втримати мене від розсипання на дрібні уламки. Шкіра під пальцями ще пам’ятала холодний тиск чужої руки на шиї. Повітря в кімнаті було важким, перенасиченим запахом металу, магії та трав. Десь поруч повільно ходив Айрон та наводив лад в кабінеті бабусі, поки моє дихання вирівнювалося. Я відчувала його присутність, навіть не здіймаючи обличчя. Чула, як скрипить підлога від його кроків, як він зупиняється, вагається, а потім знову робить коло, ніби хижак, який не знає, чи можна підходити до пораненої істоти й вдає байдужість. 

Було щось в цих рухах дивовижне. В тому, як він дав мені час зібрати себе докупи. В тому як зачинив нас, щоб ніхто більше не міг потурбувати. В тому як спокійно сів поруч й спробував повільно потягнутися своєю рукою до моєї. Але картинка з тим покидьком була настільки живою, що я лише різко сіпнулася й сильніше обійняла себе. 

— Ти молодець, що змогла отямитись з-під чарів Альмонда, — сказав він тихо, ніби боявся зламати мене. Я ковтнула, не відводячи погляду від вікна за яким повільно падав сніг. Спокійний. Байдужий. Такий, яким я хотіла бути в цей момент. — Насправді… це дуже важко. Він дуже вмілий маг.

— Я помітила, — буркнула я й ще сильніше скривилась, коли перед очима знову майнули чужі губи. Фальшиві. 

По шкірі пробіглась хвиля холоду, хоч я й намагалася вдавати ніби все добре. Погляд сам по собі зачепився за гостре обличчя Айрона й став мимоволі порівнювати зі своїми спогадами. Так, Альмонд був занадто ідеальним. Він показував мені те, що я хотіла бачити та відчувати, поки стискав мене у своїх обіймах. Він був занадто красивим. Занадто тактильним. Занадто ніжним. І занадто нереальним. Справжній Айрон ніколи б не поліз би цілувати мене в подібній ситуації. Хоча б тому, що не мав до мене жодних почуттів. 

Десь поруч зі мною просів під  вагою диван. Айз ніби хижак обережно просунувся ближче та завмер на відстані руки.  Занадто близько. Занадто тепло. Занадто для дівчини, яку ще зовсім нещодавно мало не поцілували на його очах. 

— Хочеш поговорити зі мною про те, що відбулося…? — обережно спитав він. Його пальці знову потягнулися до моїх. Цього разу я навіть не встигла подумати, як тіло відреагувало швидше. Я сховала руки, притискаючи їх до грудей та злякано запнулася повітрям.  — Я зробив щось не так…?

«Скоріше вже не зробив» — буркнула подумки й відвела очі. Не казати ж йому, що він перервав наш поцілунок, який був зовсім не наш. І якоїсь нормальної відповіді на це питання в мене взагалі не було. Все відбулося так швидко та заплутано, що після цього недо поцілунку я задумалась, чому Альмонд обрав саме цей спосіб добратися в мою свідомість. Чому не через бабусю Сейн? 

Слів у голові було забагато. Вони штовхалися, різали одне одного гострими кутами, але жодне не хотіло виходити назовні. Айрон, бачивши це, просто сидів поруч, трохи нахилившись уперед та спершись ліктями на коліна. 

— Альмонд ріс в доволі специфічній сім’ї, — почав він після паузи спокійним голосом. — Його батько багато пиячив та періодично колотив їх з мамою. Напевно, тому він почав створювати подібні ілюзії та робити те, що він робить. Гадаю, він просто не розумів чому його батько, який мав би його захищати, мало не вбив його. В той час як інші люди мали рідних які їх захищали. 

— Хочеш сказати, що він навмисно вибрав образ…? — запнулася, опускаючи погляд на свої пальці. — Когось, хто мені подобається?

— Так. Всі його жертви бачили людей, які для них були дуже важливими. Я так розумію, він просто хотів аби інші теж відчули цей біль, який він пережив, — чоловік відхилився на спинку дивану та повернув обличчя в мій бік. Від теплого погляду стало одночасно спекотно й моторошно. — Я не знаю, що саме ти бачила й чому ти зараз боїшся мене, але… Це все було ілюзією. І та людина, яку ти бачила, ніколи б не вчинила так з тобою. 

Слова Айрона мали б мене заспокоїти, але натомість чомусь прийшов жаль.  Наші очі зустрілися, і в цю мить щось напружено клацнуло всередині, ніби старий замок, який довго не відкривали. В кишені раптово завібрував телефон, а за ним пролунала знайома мелодія від будильника. Пронизлива. Недоречна. Як ляпас по обличчю.