Розділ №19. Ілюзія щастя

Все ж таки життя — божевільна штука. Варто вибратися з однієї навіженої ситуації, як воно заносить тебе в іншу. І йому абсолютно байдуже, хвилює тебе це чи ні. От як зараз, коли я йшла вздовж вузьких коридорів до місця призначення та слухала крики зі всіх сторін. Психіатрія сьогодні зустріла мене так, ніби я ніколи й не покидала її. Ті ж вицвілі  стіни. Той самий запах кави на першому поверсі й той самий аромат  медикаментів, які робили це життя терпимим.

Смішно, але серед усього цього божевілля я відчула дивне полегшення. Тут ніхто вдавав, що в нього все добре. Тут ніхто не ховав очі. Тут кричали, сміялися, плакали, мовчали. І після ранку з Айроном, бабцею й екзистенційними питаннями щодо власної адекватності це місце справді здавалося рідним домом. Тому я впевнено відчинила кабінет та пройшла всередину.

— Хайлі! — почулося знайоме з-за столу, і я ледь усміхнулася цій святій жінці. Стільки років тут пропрацювати й нікого не вбити могла тільки така. — Ти якраз вчасно! Доброго ранку, люба! 

Міс Рубі сьогодні мала такий вигляд, ніби програла бій з праскою й перемогла бій з туркою. Її червоне волосся стирчало в різні боки, а під очима залягли тіні, які не прикривав жоден консилер. Видно, ніч у неї видалась бурхливою.

—  Судячи з вашого вигляду, він не дуже добрий, — сказала я, знімаючи куртку. — Щось сталося?

— Ти навіть не уявляєш, — зітхнула вона, підсовуючи мені графіки. — Мені терміново треба до лікаря. А заміни, як завжди, немає. Уявляєш? Я домовилась за зустріч не на наступний місяць, а прямо на сьогодні! Тому якщо вдасться пройти всі кола пекла вчасно, я обов'язково випишу собі медаль.

— Ви й так можете виписати її. Стільки часу вислуховувати все це й терпіти, змогла б не кожна. Тому успіху вам з цим.

— Ти — мій порятунок, — щиро посміхнулася  міс Рубі та на кілька секунд обійняла свою ж копію. — Все, я побігла. А ти сиди тут. І будь обережна з третім крилом. Там ілюзіоніста прийняли зі слідчого відділу. Збожеволів бідолаха. Тому обережніше.

— Добре, міс Рубі. Я постараюся нікуди не вплинути.

Жінка лишень вдячно хитнула головою та побігла на чорний вихід. А я залишилася одна серед цих стін й вмостилася на своє місце. Варто було мені сісти, як телефон загудів й на екрані засвітилося повідомлення від Лайонела.

«У тебе все добре? Ти вперше скасувала нашу зустріч. Я переймаюся»

«Так, все добре. З'явилися неочікувані обставини. Вибач, що не попередила завчасно. Тобі дісталося від батьків?»

«Ні. Мені здається, вони навіть полегшено видихнули коли побачили, що я можу бути один. На мій подив, жодного зайвого питання про нас та про одруження. Але, Хайлі...? Між нами точно все добре? Ти не образилась?»

«На що?» — ніяк не розуміла я, до чого він вів.

Десь на коридорі почувся шум і я нервово відклала телефон у кишеню, наближаючись до входу. По шкірі дивовижним чином майнув холод, викликаючи комах. Щось всередині мене завертілося, а в голові з'явилося те саме попередження від міс Рубі. Тому я обережно прочинила двері аби одним оком глянути, що там відбувалося. Але варто мені було це зробити, як хтось шарпнув за ручку з того боку й увірвався до мого кабінету. Величезні очі злякано вп'ялися в мене поглядом і я опинилася віч-на-віч з чоловіком у довжелезній  білій сорочці.