Розділ №18.1. Відповідальність за своє серце

Десь позаду почувся клаксон і я нервово стрепенулася, повертаючись до реальності. Видно, вона теж його почула, тому що зробила глибокий подих та ніяково стала говорити далі:

— Послухай, Хайлі... Діти сильно прив’язуються до дорослих. Особливо ті, які ростуть без батьків, — продовжила вона серйознішим тоном, поки я блукала вздовж вуличок. —  Я не знаю, що зараз робиться у твоїй голові та чому ти взагалі про це думаєш, але, люба...? Ти готова нести таку відповідальність?

Мої ноги зупинилися посеред дороги як вкопані. Сніг тихо продовжував падати на плечі й танути маленькими холодними краплями. У повітрі щось застигло, перехоплюючи подих. Серце нікчемно забилося видаючи внутрішню тривогу. Ту саму, від якої я довгий час тікала. Й за останні роки можна було перерахувати на пальцях моменти, які змушували мене її відчувати. Тільки чомусь більшість з них була пов'язана саме з цим чоловіком.

— Я просто нянька, ба, — тихо відповіла я, на вагаючись повірити у свої ж слова. — Ніякої відповідальності. Нічого особистого. Просто робота. Така ж як всі інші.

— Це вже особисте, люба, — відзначила бабця з дивовижною мудрістю. — Інакше цей твій Айрон не переплачував би вдвічі. Значить, ти йому сподобалась.

— Або ж я нагадую йому дружину, — пробурмотіла одну з дурних думок, які роїлися сьогодні зранку. — Чи він думає, що я зможу перетворитися на неї, аби Джейд мала краще дитинство. Чи ще купа варіантів, у яких я лише метаморф якого хочуть використати. Тому яка різниця, що відбувається, якщо це все одно нічим хорошим не закінчиться.

— Можливо, а можливо й ні. Ти ніколи цього не дізнаєшся, бо ти не телепат, — іронічно зауважила  бабця. — Й не те щоб я прагнула тебе збагрити в руки якомусь чоловікові, але я напряму зацікавлена у твоєму душевному спокої. Тому, золотко моє, подумай, у якій личині ти була, коли ви зустрічалися. Можливо, це дасть відповідь на твої запитання. А якщо ні... То подумай про те, чи  ти готова заплатити за каву з автомата замість п'ятидесяти золотих цілу сотню.

— Я що дурепа? — аж обурилася від її слів. — У моїй улюбленій кав'ярні вона коштує шістдесят. Навіщо витрачати більше за ту гидоту, яку неможливо пити?

— Ось! — радісно вигукнула вона в слухавку так гучно, що я мало не впустила телефон. — І це було зовсім не про каву, люба.

Я знову зупинилася, намагаючись переусвідомити почуте. Перший сніг танув на моїх віях, змушуючи мружитись. Згадалася наша  зустріч, коли він якогось біса вирішив втрутитись в сутичку з пиякою. Коли закрив собою від пляшки. Коли запропонував відвести додому. Коли захистив від Зефірки. І коли змащував мої рани маззю. Можливо, бабуся мала рацію і я йому чимось сподобалася. Питання лише чим.

— А поки що… — продовжила бабця абсолютно невинним тоном, — в тебе є підробіток до тринадцятої. Тому годі літати у своїх мріях і йди працюй. Грошики самі себе не зароблять, люба.

Дзвінок нахабно перервався, і я лишилася стояти серед снігу, мов нерішучий пам’ятник сумнівам. Хай там як, але бабуся Сейн знала, що казати. Мені потрібні були гроші, а він їх мені давав. Тому варто було б викинути всі зайві занепокоєння та нарешті почати виконувати свої обов'язки.
____________________
Напевно смішне питання, але після чого ви зрозуміли що подобаєтесь людині? Із того, що мені запам'яталося... Він попросив дозволу роздрукувати вірші і розніс їх по найближчих позиціях де не було ні світла, ні зв'язку, нічого. Він купив дорогою термометр коли помітив, що піднялася температура і купив ліки. Він писав мені вірші.