Розділ №18. Відповідальність за своє серце

Ранок закінчився так само швидко, як і почався — вибухом нервів, хаосу й того самого незрозумілого почуття, яке з’являлося лише поруч з Айроном. На щастя, мені вдалося вчасно втекти від нього. Він повернувся до своєї роботи, а я — до своєї нової каторги у вигляді маленької скалки в оці. Тож тепер я стояла коло школи й дивилася, як моя підопічна бадьоро прямує до входу. Нахабна, рішуча, з очима, які щоразу міняли колір, коли вона нервувала. Смішно, але вона чимось нагадувала мені мене ж саму. Можливо, саме тому я й погодилась на пропозицію Айрона Айза. Тому, а не через те, що він викликав у мене якісь почуття.

Перший сніг падав на обличчя — легкий, ніжний, крижаний. Було в ньому  щось таке… символічне...? Наче світ теж зробив глибокий подих перед тим, як знову повернувся до свого звичайного ходу. І ніяких тобі спокусливих дотиків. Ніяких тобі сумнівів. І ніяких тобі летючих ножів над головою. Ніби все нарешті повернулося на свої місця. Можливо, це й на краще.

Телефон у кишені загудів так різко, що я ледь не впустила каву.

— Хайлі Дарк! Ми розбагатіємо! — зраділа бабуся Сейн настільки гучно, що її голос приглушив дитячий  галас на вулиці. Мої очі рефлекторно закрилися і я нервово скривилася. Десь я вже це чула. — А ну, зізнавайся, ким ти прикинулася перед цим нещасним, що він захотів тебе винайняти за подвійним тарифом? Ти ж моє золотко! Невже у тебе нарешті відкрилася підприємницька жилка?

— Що...? — зависла я, мов старий комп’ютер. — Айрон заплатив тобі вдвічі більше? І ти що, погодилась?! Скажи мені, що ти відмовилась! 

— Ображаєш, люба! — обурилася бабця. — Коли це я відмовлялася від грошей? Звичайно, що погодилась! Закинула тобі їх на рахунок й тепер тобі залишилося значно менше виплатити. І знаєш що? Мені навіть не шкода, що зустріч з твоїм Лайонелом накрилася. Тому вітаю тебе, мила!

— Щоб тебе… — простогнала я, в голові швидко обраховуючи приблизну суму. Коли цифра вистрілила перед внутрішнім зором, мені стало соромно до кінчика носа. — Більше так не роби, ба. Принаймні — з ним.

— Чого це? — щиро здивувалася вона. — З яких це часів ти відмовляєшся від грошиків?

— У нього донька метаморф, ба, — пояснила я, відводячи погляд від школи. — Повір мені, йому гроші теж потрібні. Якщо не зараз, то будуть потрібні в майбутньому…

— Так ось чого ти погодилась влаштуватися нянькою… — протягнула вона, і я вже відчула її підозру зі слухавки. — А де його дружина? Чого вона не займається дитиною?

— Померла, — буркнула я, стискаючи ремінець сумки. — Спочатку зраджувала йому довгий час, а потім кинула їх та померла. Тому він виховує це маленьке чудовисько сам. І я б йому за це медаль виписала, ба. Вона жахлива буркотунка, хитра як чорт і нестерпна.

— Та що ти кажеш…? Когось вона мені нагадує, — хитро зауважила бабця  крізь телефон. — Навіть не знаю, кого...?

— Не смішно, — зціпила я зуби, переходячи дорогу.

— Мені теж було не смішно, коли ти застрягла в личині собаки й потрапила в притулок, — нагадала вона так ніжно, ніби це був мій перший шкільний віршик. — А я як божевільна у кожної хаскі в місті питала, чи в неї є совість. Неперевершений досвід! Й досі не знаю, як мене в психлікарню не забрали...

— Ми домовилися більше це не згадувати! — буркнула їй в слухавку.

— Щоб щось згадати, люба, треба це щось забути. А мені це досі в жахіттях сниться, —  пробурмотіла вона. — А якщо серйозно, Хайлайн, то добряче подумай, чи треба воно тобі. Виховувати малих метаморфів — ще та каторга. Якщо ти це робиш із жалю, то йди краще із жалю зароби більше грошиків та купи старій немічній бабці будиночок коло озера.

— Немічній…? — пирхнула я. — Кому ти це розповідаєш, ба?

— Ну добре, не дуже немічній, — погодилася вона. — Але старій та нещасній. І знаєш, що підіймає настрій та додає щастя? Кругла сума на рахунку! То ж іди й роби мене щасливою.

— Ти в мене просто скарб, ба, — іронічно вишкірилася я. — Так завуальовано послати можеш лише ти. Ще й з вигодою для себе...

Між нами повисла тиша, змушуючи поринути у свої думки. Хотілося якось обірвати цей дзвінок, але щось зупиняло. Ніби...ніби було ще щось не сказане. Чомусь серед всіх цих людей, які з'являлися в моєму житті, вона була єдиною, з ким я могла порадитись. Навіть якщо й поради вона давала занадто практичні...