Розділ №12. Справжнє кохання

Колючі сніжинки розбивалися об губи. Замерзле місто жило своїм життям: миготіло вогнями, гуділо машинами, пахло кавою, втомою та чиїмись підпаленими нервами. Я сонно йшла  тротуаром та ще раз обдумувала все, що сьогодні почула. Айрон, його донька, кляте “ти не мій тип” та "не хотів, щоб ти переймалася". Ну й, звичайно, той самий омлет, який згладив усі гострі кути між нами зранку.  Святі метаморфи, у мене мозок уже втомився думати про нього! Як так сталося, що цього чоловіка стало в моєму житті навіть більше, ніж роботи? І найважливіше питання — “Чому мені так подобалося це…?”

Десь в кишені загудів телефон. Я нервово дістала його, щоб через мить щасливо підвести очі до неба та посміхнутися. Мої молитви були почуті! Містер П’ятниця нарешті перевів оплату за роботу й додав невеличке повідомлення з вибаченнями за вчорашній вечір й те, що не провів мене. Варто було торкнутися екрану, щоб дати йому відповідь, як телефон ще раз загудів, але на цей раз вже через бабусю Сейн.

— Хайлі Дарк! — бадьоро почала вона, як тільки я прийняла вхідний виклик. От що за невгамовна жінка? — Ти розбагатієш!

— До того, як ти на мене звалиш черговий підробіток чи вже після? — скептично перепитала, чудово знаючи відповідь на своє питання. Ба ніколи не телефонувала просто так. Лише по роботі й те, тільки тому, що була “застара для цих ваших повідомлень”. — Чи може хоча б в процесі, а не в примарному майбутньому до якого можна випадково не дожити?

— Ду-у-уже смішно, нестерпне дівчисько… — зауважила вона скрипучим голосом. — Будеш багато буркотіти — точно не доживеш до цього майбутнього. А скажеш ще щось — піду в банк та відкрию кредит на твій рахунок. Хочеш?

— А мені ти так не дозволяєш! — ображено надула губи, згадуючи нотації про закони та чесність. Хоча яка там могла вже бути в чесність у світі, де ти вічно всім винна усе… — І от де справедливість?

— У світі метаморфів немає справедливості, люба… І совісті немає. 

— І грошей теж, я пам’ятаю… — засопіла собі під ніс, наступаючи на підмерзлу калюжу. — Тільки чомусь всі у нас вимагають усе це так, ніби ми магнати. А потім ще й роблять винними…

— Ну годі, годі, дитино… — почулося в слухавці, поки я йшла до готелю аби змінити одяг. — Тобі що, чорна кішка дорогу перейшла зранку, що ти така зла? 

“Скоріше вже один безсовісний лінивий слідчий” — майнуло в думках. — “Який спочатку каже, що ти не відповідаєш його смакам, несе на руках додому, а потім каже, що в образі хаскі ти йому подобалась більше”. Але розповідати про це бабусі, звичайно, не варто було. По-перше, вона б не оцінила. По-друге, вона б читала мені нотації до кінця мого життя. По-третє, вона б точно з ним погодилась, бо коли підлітком знайшла мене в собачому притулку, саме це й сказала. Тому розповідати їй про містера Айза мені взагалі не хотілося. Був мале-е-енький такий шанс, що ці двоє зійшлися  б в думці й діставали б мене з подвійною турботою. А мені й однієї вистачало. 

— Ніхто мені не переходив дорогу, ба… Я просто втомилася й хочу відчути себе звичайною людиною. Щоб мене впізнавали на вулиці люди. Щоб в мене були друзі, які знають мене в обличчя, а не гадають на картах, хто я цього разу. 

— Дурне ти дівчисько… — по-доброму протягнула вона. Десь по той бік почулося шарудіння від цукерок. Ба поклала льодянець в рот й повчально затягнула паузу. — Справжні друзі тебе впізнають навіть в образі тієї навіженої собаки, в яку ти перекидаєшся коли виснажена. І їм байдуже в якому лахмітті ти до них заявишся. Байдуже скільки боргів на тобі висить. 

На якусь мить в моїй голові промайнула божевільна думка. Якщо не рахувати ба та містера П’ятницю, Айрон був першим, хто впізнав мене в іншому образі. Першим, хто сприймав це як даність та ще й вдало жартував з цього. Можливо, тому що він й сам мав метаморфа в сім’ї. Не знаю… Але ця його сторона змушувала мене відчувати важкість над серцем, бо я щиро заздрила його донці. Мої батьки ніколи не робили для мене нічого з того, що зробив він.