Розділ №11.1. Турботливий батько

В горлянці неприємно пересохло. Я зробила декілька ковтків кави й вже думала встати з-за столу, як господар дому задумливо перевів погляд на вікно й став говорити далі:

— Насправді, я ненавиджу метаморфів…Вони створили свої закони виживання й свої правила життя, втягнувши всі нові покоління у цю ж мертву яму. Яка ж безвідповідальна жорстока тупість, — пронеслося в повітрі. Чужі слова вдарили мене в груди не гірше за чийсь удар. 

— А що ти взагалі про нас знаєш…? — тихо перепитала, ледь стримуючись аби не нагрубити ще більше. — Я не скажу, що всі ці закони мені подобаються, але вони рятують наші життя. Подобається це тобі чи ні. Більшість метаморфів не можуть контролювати перетворення аж до підліткового віку й самовільно трансформуються у все підряд. Тому їхні батьки не витримують цього та здають їх в дитячі будинки, де над ними насміхаються однолітки. Слідом школа та жорстоке навчання двадцять чотири на сім, щоб навчити контролювати свої сили та зчитувати чужу пам’ять в чітких рамках. Слідом служба на державу, де тебе можуть просто вбити й ніхто про це не дізнається, бо ніхто власне не знає точно, як виглядає твоє обличчя. І всім начхати — жив ти колись чи ні. 

— А чому б їх просто не відпустити на волю…? — зірвалося з його губ. — Хіба після всього того, що ти описала, вони не заслуговують на нормальне життя? 

— Що…? — запнулася від подібного питання. 

— Джейд зараз сім років і я витратив море часу та зусиль на те, щоб вона могла жити спокійно серед однолітків. Я звільнився з адвокатури та влаштувався у слідчий відділок, щоб мати більше часу для неї. Я обнишпорив країну шукаючи магів, які б могли створити амулет для блокування трансформації. І зараз, коли її життя потрохи налагоджується, я маю віддати її на навчання до тих пришиблених? Аби потім її кинули в розвідку чи вклали у ліжко до якогось чиновника з якого потрібно витягнути інформацію? — холодним тоном перераховував Айрон, розглядаючи за вікном сніжинки, які розбивалися об підвіконня. — Я не знаю про вас всього, але мені вистачає й цього аби ненавидіти все це. 

Чужа сповідь мимоволі вдарилася об барабанні перетинки й стала пробиватися у свідомість. До мене тільки зараз стало доходити, що він розповідав про свою доньку так, ніби вона була однією з нас. Але якщо він точно не був метаморфом, тоді… ним була його дружина? Та сама, яка йому зрадила та померла…? 

— Джейд… — зніяковіла, помітивши як Айрон миттєво перевів на мене свій погляд при згадці доньки. — Метаморф…? І ти знайшов якийсь амулет, який дозволяє їй навчатися у звичайній школі серед звичайних дітей…?

— Це коштувало мені цілого статку, але знайшов, — хитнув він головою. — Хоча я завжди знав де вона. 

— Навіть коли вона мінялася…? — зірвалося з губ, перш ніж я встигла прикусити язика. — Як це?

— Так само як тебе, — чужі пальці повільно потягнулися до мого телефону та стали розбирати магією його на частинки. Точнісінько як під час нашої першої зустрічі. 

Айрон обережно дістав серед деталей маленький шматочок металу та поклав на стіл переді мною, а потім склав телефон назад. Виходить…він рефлекторно сховав “маячок” з якимось рідкісним металом та весь цей час знав, що перед ним я…? 

— Я не навмисно, не дивися на мене так, — відкинувся він на стільці й склав руки на грудях. — За стільки років просто випрацювалася звичка ховати платину у всі речі, з якими Джейд ні за що не розлучиться. Й зараз  таким предметом став її телефон. 

— Який ти турботливий… — процідила крізь зуби, додаючи подумки “маніяк”. — Батько. 

____________________________

Теплої ночі вам, любі маніяки. Зізнавайтеся, якби ви мали сховати подібний “маячок”, аби знайти вашу рідну людину/тварину. Куди б сховали?