Розділ №11. Турботливий батько

Якщо ранки й мали якісь правила пристойності, то цей точно порушував їх. Мало того, що прокинулась в обіймах чужої людини, так тепер ще й відчувала себе повною дурепою, яка пускала слинки на неї. А точніше не на самого Айрона, а на його спокусливий торс який виднівся під тіснуватою майкою, поки  він стояв на кухні й готував сніданок. 

Напевно, якби магія була видом спорту, він уже отримав би золото за техніку володіння сковорідкою. Металеві ложки, виделки, ножі кружляли навколо красеня, поки він абсолютно буденно перевертав омлет у повітрі одним змахом пальця. Так, ніби весь день проводив за плитою, а не рятував людей та ламав двері голими руками. Його вправність з ножами навіювала на мене дивну думку, що якби він був маніяком, то вбив би пів міста так, що його б ніхто не міг впіймати. Тому варто було подякувати його матінці за те, що виростила такий лінивий зад. 

— Так і будеш стояти там? — запитав він, коли помітив як я зависла у дверях, обхопивши себе руками. — Твоя отрута вже майже готова, сідай за стіл…

— Чому відразу “отрута”? — ніяково перепитала, принюхуючись до спокусливих ароматів. — На вигляд доволі непогано. Та й запах приємний…

— Це моя мала так називає сніданок, — спокійно відповів він, навіть не повертаючи голови. — Бо настільки смачно, що можна померти від насолоди. 

— Твоїй донечці почуття гумору передалося точно від тебе… — нервово констатувала факт. — Казати дівчині, що готуєш для неї отруту — такий собі спосіб залицянь.

— А хто казав, що я залицяюся до тебе? — іронічно здійняв він угору брови й повернувся до мене  корпусом. Мої очі відразу  ж прилипли назад до його спокусливого торса та довгої шиї. Не дарма я пускала на нього слину ніччю. Подивитися й справді було на що. 

— Хочеш сказати, що в тебе прокинулося почуття провини чи жалю? — підозріло уточнила, сідаючи за стіл. Чоловік спокійно розклав на дві тарілки наш сніданок та ігноруючи мене став насипати каву в чашки. — Я маю настільки поганий вигляд, що ти захотів мене нагодувати зранку? Міг спокійно дати мені піти додому й забутися ніби страшний сон. 

— І ж не ліньки тобі зранку будувати стільки теорій змов, — кивнув він, кидаючи мені через плече швидкий погляд. — Давай зупинимось на тому, що ти вчора мало не пропалила свій шлунок спиртним, і я вирішив сьогодні на знак співчуття пригостити його нормальною їжею. 

— Як це мило з твого боку… — тільки й вичавила з себе, перш ніж братися до трапези. — Хоча я все одно не розумію з чого така щедрість…

— У твоєму житті ніколи ніхто не робив щось  просто так? Нічого не вимагаючи натомість? — скептично запитав Айрон та переніс на стіл їжу. Від смачного аромату омлету в животі тихо забуркотіло, нагадуючи, що я зі вчорашнього дня майже нічого не їла. — Бачу, що ні… Пригощайся…

— Я ніколи нічого не отримувала без плати, — знизала плечима, перш ніж розпочати сніданок. Теплий омлет мало не танув на язику і я задоволено заплющила очі. Це ж треба так смачно готувати…? І як його в слідчі занесло з таким талантом…? — Життя метаморфів крутиться довкола боргів державі, клану, родичам та собі ж. Нас змалку вчать заробляти собі на їжу. Тому я не розумію, чому тебе це так дивує.

— Мене це не те що дивує… — зам’явся він на мить, відкладаючи шматок хліба на тарілку. — Я це ненавиджу…

На кухні повисла неприємна тиша. Їсти раптово перехотілося і я повільно опустила виделку на місце. Десь за вікном виднілися поодинокі сніжинки, нагадуючи, що на вулиці вже зима й варто було б подумати про сплату боргу в цьому місяці, а не про почуття якогось незнайомця, який ненавидить метаморфів.Тому що він все одно  невдовзі зникне, тоді як борг — залишиться.