Розділ №9.1. Моя особиста Катастрофа

За столиком на мить повисла  важка тиша. Айрон спокійно відлип від тарілки, перевів на мене погляд й нахилив голову в бік, щось вивчаючи. Від його манери розглядати мене, по шкірі пробігла хвиля жару. Лайонел, ніби відчуваючи, що щось не так, нахилився до мого вуха й промовив “Я вип’ю за тебе. Виходь на вулицю, я викличу таксі. Ти зовсім п’яна…”. Смішно, але зазвичай я не сильно дозволяю комусь керувати собою, але після його слів мені захотілося щезнути звідси у ту ж мить. Тому я мовчки встала з-за столу й потягнулася до своєї сумки. 

— Як вас звати? — почулося в тиші. Напевно ще легшого питання й ще важчого не можна було б придумати. Але я не могла сказати йому своє ім’я, тому що він відразу ж згадав би дівчину, яку врятував ніччю. Воно було настільки рідкісним, що він би точно зрозумів усе. Але й збрехати я теж не могла, тому моя рука повільно потягнулася до самотнього стакану.  — Невже ви й через це питання вип’єте? Воно ж настільки легке… Чи вам є що приховувати від нас?

— Що ви… Я просто не хочу бути комусь винною. Тому просто вип’ю та піду звідси, — ледь зірвалося з моїх губ, перш ніж я швидко випила за один раз останню порцію. В голові почало ще більше гудіти та залишки нервів не витримали такого знущання.  —  Тепер принаймні я розумію, чому Лайонел так не хотів з вами зустрічатися. Не одногрупники, а суцільні психопати. Один —  з харчовим розладом й заїдає нерви. Інший — підкаблучник, який хоче догодити дамі, яка маніакально прив’язана до кохання з минулого.

— Люба… —  спробував вклинитись Лайонел, але було занадто пізно. Сьогодні мене остаточно дістали. Десь напроти мене почувся розкотистий сміх і я перевела погляд у той бік. 

— Як же точно ви описали нашу компанію, — ледь зміг вичавити з себе Айрон, витираючи сльози які виступали з очей. — А я хто? Який діагноз ви поставите мені?

— Катастрофа, Айроне. Ви — одна суцільна катастрофа.

Пальці сильніше смикнули сумку і я сунулася крізь залу прямісінько на вулицю. Не такого я очікувала від цього вечора. Ми мали просто посидіти, побалакати про життя й розійтися, а натомість я от-от розійдуся зі здоровим глуздом та здоровою печінкою…Що за проклятий день…?

Ноги швидко дійшли до найближчої лавочки і я виснажено вмостилася на неї, замовляючи через додаток таксі. Як же добре, що в цей час вони ще нормально ходили й вечір нарешті закінчиться. І ніякої тобі відьми “Елісон”. Ніяких тобі їдких зауважень. І ніякого тобі Айрона. Лише поодинокі сніжинки, прохолода й шум автівок на дорозі. 

Свіже повітря стало потрохи прочищати мозок. Я сиділа коло дороги й так задивилася на перший сніг, що навіть не помітила, як приїхало таксі. Мої ноги ледь донесли мене до задніх дверей і я радісно влізла всередину, радіючи, що найближчим часом мені не доведеться ними працювати. Жахливо хотілося спати та відпочити. Але не встигла я потягнутися за ручкою та запитати у водія чого ми стоїмо, як двері знову відчинилися й всередину сів ще й не менш здивований за мене Айрон. 

— Якого біса…? — запитала в нього, не розуміючи, що він тут забув. — Це моє таксі. Зловіть собі інше.

— Міс, ви в додатку натиснули, що не проти супутника. Тому цей багатоповажний пан поїде з нами, — пояснював водій, поки моя Катастрофа багатозначно витріщалася у вікно й мовчала. Теж мені! Не міг інше замовити? Їй богу маніяк… — Але не хвилюйтеся, я відвезу вас першою. Вам куди? 

— До готелю “Казка”… — буркнула їм обом й не менш багатозначно сперлась на спинку. 

Автівка рушила з місця й в салоні стало так тепло, що я мимоволі позіхнула. Не день, а жахіття. Швидше б він закінчився, а то мені ніякої нервової системи не вистачить…

_____________

Привіт вам. Цілі? Попереду два робочих, зміни, психи, тому потрібно буде багато вашої підтримки…Чекатиму коментарів) Тицьніть будь-яке число якщо дочитали