13. Сутичка

Леберехт не мав стін чи достатньої кількості варти, а тому не дивно, що тепер перед нами було порожнє чи навіть мертве місто. Кам’яні будинки заросли рослинами, а червона черепиця на дахах, здавалося, ось-ось обвалиться та з’їде.
Ми ж самі зупинилися на під’їзді до поселення, якраз там, де відбувся напад на караван. Дорога, якою він їхав, проходила прямо поруч із містом, тому ми намагалися поводитися тихо, щоб не дати про себе знати тому монстру. Я та Міта спустилися з коней та підійшли до розкиданих уламків возів, трупів вартових і коней.

— Поглянь, Смарагд, — Міта присіла та вказала пальцем на глибокі сліди.

Заглиблення були досить великими, мабуть, утричі більші, ніж якби їх залишила людина. Та і судячи з форми та кількості пальців, це й було щось із людськими ногами, лише збільшеними. По сліду можна було зрозуміти, що ця потвора, завбільшки з двох коней, як і казала Марія, вибігла з міста, після чого хаотично рухалася серед каравану, а потім забігла назад до Леберехта. Що дивно, тіла майже не виглядали так, наче їх хтось намагався з’їсти. У когось була розчавлена голова, а хтось помер від втрати крові, але на жодному з них не було слідів від зубів. У всякому разі, не таких великих, які б могли залишитися після велетенської потвори. А от малих укусів вистачало: можливо, бродячі монстри чи тварини.

— І все-таки добре, що в нас тепер є хоча б два списи, — промовила я та поглянула на вартових, убитих монстром. — Та й у них можна дещо позичити. Думаю, люди Берні будуть більш ефективні саме зі списами.

Серед усієї тієї зброї, що лишилася лежати в цьому місці, чогось справді корисного було не так і багато. У кращому випадку знайдеться ще два списи. Мечі нам точно не потрібні, а саме їх тут і була більшість.

— То що будемо робити? — поцікавилася Міта, оглядаючись на інших моїх підлеглих, які залишилися стояти осторонь. — До вечора ще довго, тож можемо зайти до міста вже зараз.

— Я б спершу спробувала розвідати місто, — відповіла я, знизавши плечима. — Подібним ніколи не займалася, але припускаю, що це було б кращим рішенням. Виманити її сюди, на відкритий простір, це буде нашим останнім дурним вчинком.

— Так, теж думаю, що битися буде простіше саме в місті. Там і засідку можна буде легко організувати, й втекти за потреби.

Мовчки кивнувши та погодившись, я першою вирушила до нашого загону, а одразу ж за мною рушила й Міта. Розмова тривала досить довго, в основному через мене. Все ж я не з тих командирів, які придумують плани. Моє діло у варті було простим — виконуй наказ та стеж, щоб інші їх теж виконували. Але зрештою ми прийшли до згоди, що краще буде зайти до міста та зайнятися розвідкою ще до настання вечора.

Коней довелося знову сховати в одній із будівель. На краю міста якраз знайшлася одна міцна, на перший погляд, із непоганими дверима. Вони напоєні в попередньому селі та нагодовані, а тому зможуть нас дочекатися.

Я з Мітою, Кунц та Іво йшли однією стороною вулиці, а всі — другою. Йшли обережно та намагалися не шуміти. Не тільки в мене виникали складнощі з тим, щоб заспокоїти дихання. У будь-який момент та потвора могла на нас напасти. Та й звичайних монстрів у місті мало бути багато. Час від часу навіть було чути якісь звуки, наче хтось намагався вибити двері на сусідній вулиці.

— Пощастило, що місцеві стали монстрами так давно, — промовила тихо Міта, заглядаючи у вікно одного з будинків. — Більшість із них уже давно порозходилися кудись за межі міста: полями блукають.

— Кунц, Іво, поглядайте на дахи будинків, — відповіла я та теж заглянула у те саме вікно.

Розкидані стіл та стільці, а серед кімнати лежить скелет із залишками трухлої мотузки на шиї. Видно, ця людина досить швидко вирішила піти з життя на своїх умовах. Скелетів взагалі по місту було багато, але ми не звертали на них особливої уваги, адже вони не можуть встати та напасти на нас. Втім, варто мені було лише про це подумати, як череп вішальника зарухався. Ми з Мітою вже міцніше схопилися за зброю, але як тільки з черепа виліз невеликий щур, то ми з полегшенням переглянулися.

— Що у вас там? — почулося від Берні з іншого боку вулиці.

— Нічого, — похитала я головою та кивком наказала загону рухатись далі.

Ми проходили будинок за будинком, вслухаючись у все, особливо намагаючись почути щось схоже на плач немовляти. Але нічого, крім якогось стукоту, що продовжував лунати з іншої вулиці, ми так і не почули.

Ми вже не бачили входу до міста, але і його центру так і не дісталися. Як і в більшості міст Ансельма, в центрі майже завжди має бути площа та мерія. Саме там, на мою думку, буде непогане місце для бою та засідки на монстра. Має бути як відкритий простір на самій площі, так і непогані місця для засідки на суміжних вулицях поруч.

Все здавалося занадто вже простим, але коли пролунав голос Іво, все стало на свої місця:

— Відьма на даху, — не дуже голосно, щоб не підіймати галасу, сказала вона.

Лише за її поглядом та напрямком арбалета ми всі помітили відьму. Її голова виглядала з-за даху, що був над нами. Здавалося, наче вона вже якийсь час за нами слідкує. Чомусь усі відьми дуже схожі між собою, особливо чорним волоссям та рисами обличчя.

Ми всі завмерли в очікуванні нападу, але вона все так само лише спостерігала за нами, не показуючи навіть нижньої частини обличчя зі сховку. Її зеленуваті очі бігали поглядом по кожному з нас, але затрималися саме на мені. У ту мить я навіть відчула, як моїм тілом пройшовся холодок. Та це не тривало довго, і погляд її переметнувся кудись назад по вулиці, звідки ми прийшли. Я дозволила собі необачність — теж поглянула туди.