Розділ 51

Олег дістався будинку Тамари саме тієї миті, коли на вулицю впали перші важкі краплі дощу.

Вони з глухим стуком лягали на суху землю, розбиваючи пил і залишаючи на доріжці темні плями. Повітря одразу змінилося. Ще кілька хвилин тому воно було сухим і задушливим, а тепер наповнилося різким запахом мокрої землі та грози, яка насувалася.

Олег підняв голову.

Чорні, важкі хмари повністю затягли небо, наче хтось повільно накрив село величезним покривалом. Десь удалині вже глухо гуркотів грім.

Коршунов на мить зупинився біля хвіртки.

Усередині нього щось неприємно ворухнулося.

Він сам не міг пояснити, чому тривога, що вже давно засіла в душі, раптом посилилася. Виникло дивне, майже фізичне відчуття, ніби час, відведений йому, стрімко спливає.

Наче на підтвердження його думок, темне небо розітнула сліпуча блискавка.

За мить над вулицею прокотився оглушливий гуркіт грому.

Олег здригнувся.

— Добре, що встиг, — пробурмотів він і поспішив до будинку.

Щойно він переступив поріг, як за спиною знову гримнув грім.

Усередині було тепло й спокійно. Після сирості та грози, що насувалася, домашній затишок здавався особливо приємним.

— Привіт, — усміхнулася Тамара, зустрічаючи його в передпокої. — Як добре, що ти вже повернувся. Схоже, починається справжня буря.

— Мені теж так здається, — відповів Олег, роззуваючись.

Тамара уважніше подивилася на нього.

— Ти якийсь блідий.

— Просто втомився.

— Помий руки й сідай до столу. Я саме вечерю приготувала.

Олег послухався.

Він пройшов на кухню, сів за стіл і машинально потягнувся до хліба. Тамара щось розповідала про події дня, але він майже не чув її слів.

Тривога не відступала.

Навпаки, з кожною секундою ставала сильнішою.

Вона повільно, липкими пальцями стискала груди. Здавалося, щось усередині нього вже знало про страшну подію, хоча розум іще не міг збагнути, про що саме.

Олег відламав шматок хліба.

Підніс до рота.

Відкусив.

І відразу поклав решту назад на стіл.

Їжа не лізла в горло.

— Ти чого? — стурбовано запитала Тамара.

Олег звів очі.

— Не знаю. Чесно... Погане передчуття. Наче...

Він замовк.

— Наче що?

Олег похитав головою.

— Не знаю.

Тамара усміхнулася.

— Та годі тобі. Що може статися в нашому захолусті?

Вона не встигла договорити.

Просто над дахом так гримнуло, що задрижали шибки.

Спалахнула сліпуча синьо-біла блискавка.

А наступної миті вхідні двері здригнулися від страшенного удару.

Дерево тріснуло.

Петлі вирвало зі стіни.

Двері з гуркотом влетіли всередину, розлітаючись на друзки.

У дверному отворі з’явилася дівчина.

Вона стояла нерухомо під зливою, ніби сама гроза виштовхнула її сюди.

Мокре волосся прилипло до обличчя. Краплі дощу стікали щоками, змішуючись із водою на шкірі. Куртка промокла наскрізь.

Але найстрашнішими були очі.

Вони палали темним, пекучим вогнем.

Навколо її стиснутих кулаків клубочилася густа темрява. Вона не просто огортала пальці — здавалося, темна субстанція жила власним життям, пульсуючи та звиваючись, наче намагалася вирватися назовні.

Тамара закричала.

Вона ніколи не вважала себе боягузкою, але поява цієї дівчини не мала нічого спільного зі звичайною небезпекою.

Від неї йшло відчуття чогось чужого.

Нелюдського.

Олег теж злякався.

Він різко підвівся зі стільця й відступив на крок.

І зрозумів: вона прийшла по нього.

Коршунов сам не знав, звідки взялася ця впевненість, але сумнівів не було.

І все ж страх несподівано змінився дивним спокоєм.

Він повільно став перед Тамарою, закриваючи її собою.

— Іди до сусідньої кімнати. Побудь там із малим. Я розберуся.

На обличчі Кассандри з’явилася темна, хижа усмішка.

Вона зробила крок уперед.

— Навряд чи, — тихо промовила вона. — Настав час платити за рахунками.

Темрява навколо її пальців стала густішою.

— І відповідати за вбивство.

Кассандра простягнула руку.

Але перш ніж вона встигла зробити наступний крок, із сусідньої кімнати вибіг п’ятирічний син Тамари.

Хлопчик навіть не подивився на матір.

Він одразу кинувся до Олега, обхопив його за ногу й міцно притиснувся до нього всім тілом.

Олег завмер.

— Не треба його кривдити! — пискнув хлопчик, дивлячись просто на Кассандру. — Він хороший!

У кімнаті запала дивна тиша.

Кассандра зупинилася.

Її погляд уперше змінився.

У ньому промайнуло щире здивування.

Тамара підскочила до сина.

— Іди до мене!

Вона спробувала відтягнути його від Олега, але хлопчик вчепився ще міцніше.

— Ні!

— Синочку, будь ласка!

Лише з другої спроби Тамарі вдалося підхопити дитину на руки й віднести до сусідньої кімнати.

Але цих кількох секунд Кассандрі вистачило.

Вона проникла у свідомість хлопчика.

А потім — Тамари.

І побачила те, чого зовсім не очікувала.

Щиру любов.

Вдячність.

Довіру.

Олег справді допомагав цій родині. Без вигоди. Без розрахунку. Для дитини він був не вбивцею, не злочинцем і не людиною з минулого, яку потрібно покарати.

Він був просто хорошим дядьком.

Тим, кому можна довіряти.

Кассандра ледь помітно насупилася.

У її свідомості щось здригнулося.

Але усвідомити побачене їй не дали.

У вибиті двері з лютим гарчанням увірвалися два величезні вовки.

Слідом з’явилися хлопець і дівчина.

Інгрід та Адріан.

Їхні обличчя спотворилися хижими оскалами.

Події розгорталися з шаленою швидкістю.

Перевертні одночасно кинулися на Кассандру.

Олег інстинктивно відсахнувся.

Він був упевнений, що зараз величезні звірі розірвуть дівчину.

Але сталося неможливе.

З тіла Кассандри виступив напівпрозорий світний силует.

Жіночий.

Його обриси тремтіли, наче відображення у воді.