Розділ 50

Страх не просто гнав Олега геть із Києва — він ніс його вперед, наче десь позаду вже чулося важке, крижане дихання.

Зірвавшись із місця рано-вранці, ледь попрощавшись зі спільниками, він поїхав так швидко, наче боявся, що, затримавшись хоча б на кілька хвилин, уже не зможе змусити себе зробити наступний крок. Київ залишився позаду разом із тим, що ще недавно здавалося йому звичним життям: знайомими вулицями, брудними під’їздами, випадковими заробітками та людьми, з якими його пов’язувало надто багато.

Він не озирався.

Йому здавалося, що варто лише поглянути назад — і все почнеться знову.

За кілька годин Олег опинився в Тернопільській області, у глухому селі Звиняч.

Тут усе було зовсім іншим.

Глибокі яри, порослі чагарниками, старі сади, де яблуні та вишні давно розрослися без жодного догляду, похилені паркани й будинки з проваленими дахами. Здавалося, життя тут давно стало тихішим і повільнішим, а деякі подвір’я і зовсім були забуті часом.

Саме тут жила Тамара — його давня знайома ще з часів училища.

Побачивши на порозі виснаженого, тремтячого Олега з божевільним поглядом, вона не стала ставити зайвих запитань.

Просто відступила вбік.

— Заходь.

Олег увійшов.

Усередині пахло сухими травами, теплом від печі та старим деревом. Після київської метушні ця тиша майже тиснула на вуха.

Він сів, кілька секунд дивився в підлогу, а потім раптом помітив пляшку.

Тремтячою рукою потягнувся до неї.

Йому хотілося лише одного — хоча б ненадовго вимкнути пам’ять.

Але Тамара відреагувала миттєво.

Вона перехопила його руку, схопила за комір і без жодних церемоній вибила склянку з пальців. Та глухо вдарилася об підлогу й покотилася під стіл.

— Ти чоловік чи ганчірка? — жорстко кинула вона. — Соплі витри й перестань тремтіти! Що б там у тебе не сталося, цим проблеми не вирішити.

Олег підняв на неї очі.

Він очікував чого завгодно — жалю, розпитувань, докорів. Але не такої простої й злої впевненості.

Тамара відпустила його й відвернулася, наче розмову було закінчено.

Важко сказати, що саме вплинуло на Олега.

Різка жіноча прямота?

Пробуджений сором?

Чи давнє, глибоко заховане бажання хоча б перед Тамарою не виглядати остаточно пропащою людиною?

Напевно, усе разом.

Він більше не потягнувся до пляшки.

А вранці, щойно розвиднілося, вирушив до лазні.

Він довго сидів там, обливаючись гарячою водою, доки шкіра не почервоніла, а потім знову й знову відтирав себе мочалкою, наче й справді міг змити із себе все, що сталося в Києві.

Звісно, змити нічого не вдалося.

Пам’ять нікуди не зникла.

Але вперше за довгий час Олег хоча б спробував щось змінити.

Після лазні він вирушив до місцевої церкви.

Довго стояв біля входу, не наважуючись переступити поріг.

А потім усе-таки увійшов.

Усередині було тихо. Пахло воском і ладаном. Десь далеко потріскував вогник свічки.

Олег поставив товсту воскову свічку за упокій душі тієї самої вбитої дівчини.

Він не промовив уголос жодного слова.

Просто стояв перед полум’ям і дивився, як маленький вогник поступово стає рівнішим.

Того дня Олег вирішив почати життя заново.

***

Щоранку він їздив до сусіднього Чорткова.

Робота вантажником на місцевому складі виявилася важкою. Рано-вранці — дорога, потім холодні приміщення, важкі коробки, брудні руки й ниючий біль у спині. Увечері хотілося лише дістатися додому та впасти спати.

Але Олег не скаржився.

Він працював до сьомого поту, наче навмисно завантажував себе настільки, щоб не залишалося часу на спогади.

День за днем.

Тиждень за тижнем.

Поступово люди у Звинячі звикли бачити його іншим.

Він перестав пити.

Перестав шукати легких грошей.

Перестав ночами метатися кімнатою, прокидаючись від кожного шереху.

А потім доля, наче насміхаючись із колишнього життя Олега, справді почала давати йому гроші.

Заробіток зростав. Якось йому навіть пощастило виграти велику суму в лотерею.

Раніше такі гроші зникли б у нього за лічені дні.

Кайф, дорога машина, гулянки, випадкові знайомі — усе це колись він вважав справжнім життям.

Тепер же він дивився на виграш зовсім інакше.

Олег не став витрачати його на себе.

Невдовзі в сільському дитячому садку, куди ходив син Тамари, з’явилися нові металопластикові вікна.

Просілий дах на її хаті полагодили й укріпили.

Самотній сусідці, якій не вистачало грошей на складну операцію, Олег просто віддав чималу суму.

Без розписок.

Без прохання повернути.

Без пояснень.

У Звинячі його швидко прозвали диваком.

Але Олег лише відмахувався.

Він просто заробляв і витрачав.

Знову заробляв — і знову віддавав.

Іноді, повертаючись увечері додому, він зупинявся біля чергового будинку, якому допоміг, і дивився на вікна, дах чи нові двері.

Йому ставало трохи легше.

Але ненадовго.

Бо десь глибоко всередині він чудово розумів: гроші не можуть повернути людину.

Не можуть стерти кров.

Не можуть змінити минуле.

Не можуть зробити так, щоб того дня ніколи не було.

У його вчинках не було холодного розрахунку чи спроби відкупитися від скоєного гріха перед Небом.

Він просто більше не хотів жити так, як жив раніше.

Тепер йому здавалося, що тільки так — правильно.

Однак навіть це не приносило справжнього спокою.

***

Останній тиждень Олег майже щоночі бачив один і той самий сон.

Стас.

Тарас.

Вони приходили до нього уві сні знову й знову.

Якби вони являлися катами, Олег, напевно, навіть зрозумів би це.

Він зрадив їх.

Він утік.

Він залишив їх самих.

Він заслуговував на їхню ненависть.