Розділ 49

У вузловому центрі особняка — просторій і світлій кімнаті на другому поверсі — панувала робоча тиша.

Крізь величезне панорамне вікно на всю стіну всередину вільно проникало м’яке денне світло. Воно лягало на світлу дерев’яну підлогу, ковзало поверхнею столу й вихоплювало з напівтіні розкладену на ньому карту. За склом аж до самого обрію тягнулися смарагдові верхівки соснового бору. Вітер ледь помітно розгойдував крони, і здавалося, ніби за вікнами існує зовсім інший, спокійний світ, якому не було жодного діла до того, що відбувалося тут.

За столом зібралися Барсов, Аліса, Інгрід та Ярош.

Максим, озброївшись роздруківкою карти, спокійно й прискіпливо пояснював, де саме, за їхніми розрахунками, з найбільшою ймовірністю міг переховуватися Олег Коршунов.

Він кілька разів провів пальцем по позначених ділянках, зіставляючи їх із власними нотатками.

Ярош слухав із особливою увагою. Він не перебивав, лише час від часу повільно кивав, запам’ятовуючи кожну деталь.

Аліса сиділа трохи осторонь, мовчки спостерігаючи за картою. Інгрід задумливо спиралася долонею на край столу.

Кілька секунд у кімнаті було чути лише голос Барсова та ледь уловимий шелест паперу.

І саме в цей момент простір усередині дзеркальної рами здригнувся.

По поверхні дзеркала пробігла ледь помітна хвиля.

Потім скло вкрила дрібна синювата брижа, наче за ним раптом виявилося не відображення кімнати, а глибока вода. Повітря в приміщенні миттєво змінилося. По шкірі ковзнула крижана прохолода, а разом із нею до кімнати увірвався запах хвої та сушеного ялівцю.

Барсов різко звів голову.

Ярош теж замовк.

Брижа на дзеркальній поверхні посилилася, потемніла, і простір за нею перетворився на щільну, майже непроглядну темряву.

З неї одна за одною вийшли три відьми.

Першою з’явилася Марта.

Слідом — велична Радана зі сріблом, вплетеним у темну косу.

Останньою ступила юна, зібрана Велена.

Кілька миттєвостей вони просто стояли посеред кімнати, наче увійти до особняка через дзеркало з іншого світу було цілком звичайною справою.

Для решти це, схоже, й справді вже ставало буденним.

Але тільки не для Максима Барсова.

Слідчий застиг.

Порцелянова чашка з чаєм, що вже встиг прохолонути, яку він усе ще тримав у руці, повільно вислизнула з пальців і з глухим стуком ударилася об стіл. Чай хлюпнув через край і кількома темними краплями забризкав карту.

Максим навіть не глянув на зіпсований аркуш.

Він дивився на дзеркало.

Потім — на трьох відьом.

Потім знову на дзеркало.

Його очі помітно розширилися.

Людина, яка за роки служби звикла стикатися з найрізноманітнішими дивними обставинами, зараз явно не знаходила у своєму професійному досвіді нічого, що могло б хоч якось пояснити побачене.

— Так, до цього треба звикнути, — усміхнулася Аліса, спостерігаючи за його реакцією.

Максим повільно перевів на неї погляд.

— До цього?..

Аліса лише знизала плечима.

Марта тим часом не збиралася витрачати час на пояснення. Вона швидко представила супутниць:

— Це Радана та Велена. Северина надала нам допомогу.

Барсов нарешті змусив себе відвести погляд від дзеркала.

Марта вже дивилася на стіл, де все ще лежав зім’ятий аркуш із позначками.

— Ти щось дізнався?

Питання було адресоване Барсову, але той ще кілька секунд намагався остаточно збагнути сам факт того, що люди щойно вийшли просто з дзеркала.

За нього відповів Ярош:

— Ми знаємо, де він. З високою часткою ймовірності.

Марта коротко окинула поглядом присутніх.

На її обличчі не було ні здивування, ні сумнівів. Лише зосередженість.

Вона подивилася на карту, потім на Яроша.

— Тоді не будемо гаяти часу. Вирушаємо.

Стільці майже одночасно відсунулися від столу.

Робоча тиша зникла так само швидко, як і з’явилася.

За кілька хвилин уся група вже організовано спускалася до підземного гаража.

Сходи вели вниз, і з кожним кроком денне світло залишалося дедалі далі позаду. Невдовзі його змінило рівне холодне освітлення підземного боксу.

Важкі автоматичні двері повільно поповзли вгору.

За ними відкрилося просторе, ідеально освітлене приміщення.

У повітрі ледь відчутно пахло металом, гумою та дорогим машинним мастилом.

І саме тут на Максима Барсова чекало друге за сьогодні випробування.

Побачивши те, що стояло всередині, він мимоволі здивовано свиснув.

А слідом за цим цілком щиро видихнув:

— Ох, матінко рідна...

Слідчий застиг біля входу.

Він звик до значно скромніших автомобілів — робочих машин, службових седанів і старих позашляховиків, які цінували насамперед за те, що вони заводилися за будь-якої погоди й не вимагали особливого догляду.

Але тут перед ним у ряд стояли дорогі спортивні червоно-чорні іномарки.

Агресивні низькі силуети.

Бездоганно відполіровані кузови.

Глянцеві капоти, у яких відбивалося холодне світло стельових ламп.

Кожна машина виглядала так, наче щойно зійшла з рекламного плаката.

Максим кілька секунд просто мовчки дивився на них.

За все своє життя він поруч із такими автомобілями навіть не стояв.

Не те що їздив.

— Ви серйозно?.. — нарешті пробурмотів він.

Відповіді не пролунало.

Схоже, для решти присутність цих машин давно перестала бути чимось примітним.

Тіна, що підійшла ззаду, помітила ошелешений погляд слідчого. Вона весело усміхнулася, поплескала його по плечу й кивнула в бік автомобілів:

— Ну що, погнали?