Розділ 47

Максим Барсов повернувся до відділку лише на початку десятої години.

Слідчі дії на місці події затягнулися до самого ранку. Спочатку довелося ретельно оглянути приміщення, потім зафіксувати кожну деталь і опитати тих, хто хоча б теоретично міг щось помітити. Але…

Ніхто нічого не бачив.

Ніхто нічого не чув.

Саме цьому факту Максим цього разу навіть зрадів.

Що менше людей виявиться втягнутими в те, що відбувається, то краще.

Але складання протоколів огляду приміщення та трьох трупів охоронців забрало чимало часу.

Головним чином тому, що лише один із них помер хоч і не зовсім звичайною, але принаймні зрозумілою смертю.

Його застрелили.

З цим усе було ясно. Ну, або майже.

Зброя, характер поранення, положення тіла — звична для слідчого послідовність причин і наслідків. Та, хоч вона й давала збій у тій частині, де тіло, отримавши смертельні поранення в груди, змогло самостійно переміститися з будинку на вулицю, усе ж таки бодай якось вкладалася у звичне сприйняття світу.

А от решта двоє…

Тут навіть експерт остаточно губився в здогадах.

Двадцятирічні, міцні бійці елітної охоронної фірми ніяк не могли виглядати на вісімдесят із лишком років.

Але виглядали саме так.

Максим знав, як це сталося.

Вірніше, знав настільки, наскільки взагалі може знати людина, яка сама цього не бачила.

Він пам'ятав розповідь Марти. Кожне її слово, кожну подробицю, яку вона змогла йому сповістити.

І, попри всю неймовірність почутого, повірив їй одразу.

Тепер перед його очима були докази.

Не пояснення.

Не відповідь.

Але докази того, що те, що відбувається, справді виходить далеко за межі звичайного злочину.

Максим повільно видихнув і потер долонею обличчя.

Йому зовсім не хотілося визнавати очевидне, але вибору вже не залишалося.

Цю тварюку, ким би вона не була, потрібно зупинити.

І якщо для цього доведеться ще й знайти Олега Коршунова — він його знайде.

У кабінеті було тихо. Після нічної метушні ця тиша здавалася майже незвичною.

Максим зняв піджак, повісив його на спинку стільця й кілька секунд просто стояв біля столу, збираючись із думками.

Відпочивати було рано.

Спочатку Коршунов.

Він сів за комп'ютер і взявся шукати інформацію про третю особу, причетну до злочину річної давності.

Ім'я, старі адреси, банківські операції, можливі зв'язки, останні зафіксовані переміщення.

Один запит змінював інший.

Інформація з'являлася повільно, окремими фрагментами, але поступово складалася в єдину картину.

Максим працював майже сорок хвилин, аж доки нарешті не відкинувся на спинку стільця.

Перед ним лежав аркуш паперу.

Дев'ять можливих місць перебування Олега Коршунова.

Дев'ять адрес і точок, які окремо нічого особливого не означали.

Максим узяв аркуш і підійшов до карти, що висіла на стіні.

Деякий час він просто дивився на неї, зіставляючи отримані дані.

Потім дістав коробочку з голками.

Перша голка з червоною голівкою увійшла в карту біля однієї із зазначених адрес.

Друга — там, де останнім часом засвітилася банківська картка Коршунова.

Третя.

Четверта.

П'ята…

Поступово на карті вималювався нерівний малюнок.

Максим зупинився, тримаючи чергову голку між пальцями.

Кілька секунд він мовчки вивчав картину, що утворилася.

Потім поставив останню позначку.

Дев'ять точок.

Спочатку вони здавалися розкиданими майже випадково.

Але локації утворювали нерівне, проте напрочуд щільне коло.

І в самому його центрі знаходилася лише одна адреса зі списку.

Максим насупився.

Помилки бути не повинно.

— Ось ти де…

Барсов перевів погляд із карти й узяв телефон.

Номер, який дала йому Марта, був записаний окремо. Довелося пошукати його в кишені піджака.

Максим набрав номер і приклав телефон до вуха.

Відповіли майже одразу.

— Я знаю, де він, — промовив Барсов, щойно на другому кінці зняли слухавку.

У його голосі вперше за всю ніч з'явилася впевненість.

Тепер у нього був слід.

І він збирався піти ним.

— Приїжджай, — відповів сухий, стриманий голос Інґрід. — Марта скоро повернеться.

Максим подивився на карту.

Червоні голки мовчки стирчали з неї, утворюючи дивне коло.

Наче мішень.

Для них.

Для Кассандри.

І хто першим туди дістанеться, той, імовірно, й визначить долю Коршунова.

— Буду, — коротко відповів він і відключився.

Наступний крок був очевидним.

Треба було їхати.