Розділ 41

Особняк на околиці Конча-Заспи мав підкреслено буденний вигляд.

Жодних химерних замкових шпилів, триметрових шиферних парканів чи похмурих горгулій на фасаді. Жодних важких кованих воріт із загадковими символами й узагалі бодай якихось ознак того, що всередині могло відбуватися щось незвичайне.

Найкращий спосіб сховати щось давнє й небезпечне полягав у тому, щоб залишити його просто на видноті.

Звичайний, добротний двоповерховий будинок із темно-сердолікової цегли, акуратним черепичним дахом та ідеально підстриженим газоном губився серед десятків таких самих заміських вілл. Удень він мав настільки непримітний вигляд, що погляд ковзав повз нього, не затримуючись.

Нікому з сусідів і на думку не могло спасти, що за цією стандартною оболонкою розташовувався єдиний штаб, де на нейтральній території вимушено уживалися перевертні, вампіри та відьми.

Головний вузловий центр особняка містився на другому поверсі, у просторій і світлій кімнаті.

Навпроти входу простягалося панорамне вікно на всю стіну, крізь яке відкривався краєвид на верхівки соснового бору. Приміщення буквально потопало в зелені: у масивних глиняних вазонах на підлозі та підвіконнях буйно розрослися фікуси, монстери й виткий плющ. Густий аромат свіжої землі та листя надійно перебивав в'їдливий, ледь вловимий запах озону, що залишився після активації порталу.

На світлих оштукатурених стінах від підлоги до стелі звивалася тонка в'язь рунічних знаків. Нанесені темно-бурим складом, з першого погляду вони здавалися лише незвичайним авторським орнаментом.

Але це був аж ніяк не орнамент.

Саме руни утримували просторовий каркас кімнати, не дозволяючи енергетичним сплескам виходити за межі будинку.

Прямо навпроти панорамного вікна стояло дзеркало у повний зріст.

На вигляд — найзвичайнісіньке, у строгій різьбленій дерев'яній рамі. Точно таке саме, як і всі інші дзеркала Переходу.

І все ж Аліса, щойно побачивши його, відчула, як усередині неприємно стиснулося все тіло.

Вона надто добре знала, що ховається за цією гладкою відбивною поверхнею.

У центрі кімнати, навколо масивного дубового столу, панувала напружена тиша.

Марта та Інгрід розташувалися в глибоких шкіряних кріслах по один бік столу, а на широкому замшевому дивані темного кольору мовчки вмостилися перевертні.

Ярош, усе ще потираючи забиту спину, стримано сопів поруч із Тіною, не зводячи з гості важкого погляду.

А прямо перед ними, в самотньому кріслі біля вікна, сиділа Аліса.

Вона все ще важко дихала, раз у раз опускала погляд на власні долоні й намагалася усвідомити, у що щойно влипла.

Ще зовсім недавно вона вважала себе звичайною журналісткою, якій просто не пощастило опинитися не в тому місці й не в той час.

Тепер вона сиділа в будинку, навпроти абсолютно незнайомих людей, і намагалася зрозуміти, наскільки сильно змінився звичний для неї світ за останні кілька годин.

Занадто багато з того, що вона сьогодні побачила, мало бути неможливим.

Але Аліса бачила все це на власні очі.

І найгірше було те, що тепер вона вже не могла переконати себе у зворотному.

— Для початку давай познайомимося, — спокійний голос Марти розрядив тишу, що зависла в кімнаті. — Мене звати Марта. Це Інгрід, — відьма легким жестом вказала на вампірку. — А там Тіна та Ярош. Як тебе звати?

— Аліса, — промовила Воронцова, ковтнувши сухий клубок у горлі, і відразу ж запитала: — Що це за місце?

— Хороше питання, — промовила Марта й, переглянувшись з Інгрід, продовжила: — Усе залежить від того, що саме ти вже знаєш.

— Про що? — одразу ж ухопилася за слово Аліса.

Марта мовчки вказала пальцем на дзеркало на весь зріст біля вікна.

Аліса ледь помітно звела брову.

Навіть зараз, перебуваючи серед незнайомих людей, вона миттєво зрозуміла, куди, найімовірніше, веде розмову господиня будинку.

— Практично нічого. Я пішла за Тарасом. Прийшла в той будинок, де минулого року сталося вбивство... Зайшла слідом за ним до квартири, а він...

Аліса на мить замовкла.

У пам'яті знову спливло те саме дзеркало.

І Тарас, який зникав у його глибині.

— Він — просто в дзеркало! Ну і я за ним... Я ж не знала, що це... Та я й зараз, чорт забирай, не розумію, що це за хрінь! Естріт... Так, здається, вони називали те місце? Це взагалі що таке?

Четверо Стражів тут же переглянулися.

Напружено.

З глибокою недовірою та ледь прихованою тривогою.

Вперше від початку розмови на обличчях присутніх з'явилося не просто зацікавлення.

Вони почули щось, чого явно не очікували почути.

— Ти впевнена, що була саме в Естріті? — подалася вперед Інгрід, звертаючись до дівчини. — Можеш описати, що ти там бачила?

Аліса безперечно могла.

Більше того, настирлива журналістка десь глибоко всередині неї вимагала відповідей не менше, ніж ті, хто сидів навпроти.

Вона стільки разів потрапляла в ситуації, коли чужі люди намагалися приховати від неї правду, що тепер уже майже фізично відчувала кожну недомовленість.

Але зараз їй самій потрібна була ця правда.

Зібравшись із думками, Воронцова прямо зустріла погляд вампірки.

— Спочатку ви. Що це за місце і хто ви взагалі такі?

На кілька секунд знову запала тиша.

Марта мимоволі усміхнулася, дивлячись на проявлений характер дівчини, яка сиділа перед ними.

— Ти впевнена, що справді хочеш це знати?

— Ну, після всього, що я там бачила, — Аліса коротко кивнула в бік дзеркала, — мене вже навряд чи чимось можна здивувати.

Марта уважно подивилася на неї.

Схоже, саме такої відповіді вона й очікувала.

— Що ж, гаразд, — промовила відьма, відкинувшись на спинку крісла. — Ми — Стражі цього світу. Я — відьма. Інгрід — вампірка. А ось вони, — вона побіжно вказала на диван, — перевертні.

Фраза була вимовлена настільки легко, буденно й просто, що на губах Аліси з'явилася скептична, недобра посмішка.