Розділ 38

Аліса продовжувала стояти на місці, не зводячи очей із того місця, де хвилину тому зник Тарас.

Ще кілька секунд вона чомусь чекала, що він знову з’явиться. От просто виникне з повітря, роздратовано вилається, поправить одяг і зробить вигляд, ніби нічого особливого не сталося.

Але нічого не відбувалося.

Порожній простір перед нею залишався таким самим непоказним і непривабливим, як і раніше. Ні руху. Ні звуку. Жодного натяку на те, що зовсім недавно тут стояла людина.

Аліса ковтнула.

І якби не Кассандра, що перебувала неподалік, Воронцова, мабуть, справді закричала б.

Від страху.

Від невідомості.

Та просто для того, щоб переконатися, що вона ще здатна видати бодай якийсь звук і що все, що відбувається, — не сон.

Бо іншого пояснення тому, що відбувалося, вона поки не могла знайти.

Дикий, страшний, цілком нереальний сон.

Тільки надто добре Аліса відчувала під ногами холодний бруд. Надто чітко відчувала неприємний запах, що йшов від чорної багнюки. І надто добре пам’ятала, як на її очах зник Тарас.

— Покричи, — наче прочитавши її думки, несподівано промовила Кассандра. — Це справді може допомогти.

Аліса повільно повернула голову.

Але кричати все-таки не стала.

Уже з принципу.

Зібравши залишки волі, Воронцова глибоко вдихнула й поставила запитання, яке зараз цікавило її найбільше:

— Що це за місце?

Кассандра деякий час мовчала.

Потім обережно пересунулася з місця на місце і — на неабиякий подив Аліси — залишила на багнюці справжні сліди.

Воронцова мимоволі подивилася собі під ноги, а потім знову на Кассандру.

Навіть зараз її розум продовжував чіплятися за подібні дрібниці, намагаючись знайти в них бодай якусь звичну логіку.

— Ти в моєму світі, — нарешті промовила Кассандра. — Він називається Естріт.

Аліса ледь помітно скривилася.

— Не кривися так, — одразу додала Кассандра, помітивши вираз її обличчя. — Насправді це прекрасне місце. Тут у гармонії живуть представники кількох видів, допомагаючи й піклуючись одне про одного.

Аліса повільно озирнулася.

Перед очима все ще був той самий похмурий краєвид.

Бруд.

Чорна вода.

Мертві дерева.

Якась важка, майже фізично відчутна сірість, від якої хотілося якнайшвидше піти.

— Важко це уявити, — промовила вона.

Кассандра засміялася.

У її сміхові не було насмішки. Радше легке здивування людини, яка чудово знає те, чого співрозмовник поки навіть уявити не здатен.

— Твої органи зору просто не пристосовані до цього світу.

Кассандра зробила крок у її бік.

Аліса миттєво відскочила назад.

Серце неприємно вдарилося в грудях.

— Я не завдам тобі шкоди, — спокійно промовила Кассандра. — Лише дозволю побачити те, чого ти не можеш розгледіти.

Аліса завмерла.

Кілька миттєвостей вона вагалася.

Розум вимагав триматися подалі від істоти, яка ще недавно здавалася їй привидом, а тепер спокійно говорила про інші світи й якихось істот.

Але цікавість виявилася сильнішою.

Та й журналістське чуття, яке стільки разів змушувало її лізти туди, куди нормальна людина воліла б не потикатися, знову взяло гору.

Аліса повільно кивнула.

Кассандра наблизилася.

Її прозора долоня піднялася до обличчя Воронцової.

— Не заплющуй очей, — тихо попросила вона.

Аліса змусила себе залишитися на місці.

Вона побачила, як безтілесна долоня наблизилася до її обличчя, майже торкнулася шкіри...

І тієї ж миті навколишній простір змінився.

Без спалаху.

Без гучного звуку.

Просто те, що секунду тому здавалося реальністю, раптом перестало нею бути.

Огидна багнюка щезла.

На її місці розкинулися м’які зелені зарості, наче величезний моховий килим укрив землю аж до самого горизонту.

Аліса приголомшено завмерла.

Небо набуло ніжного, майже нереального рожевуватого відтінку. Сонця не було, проте навколо панувала дивовижна сутінкова ясність — м’яке розсіяне світло дозволяло бачити далеко довкола.

Важкого, задушливого повітря більше не було.

На місці чорного й мертвого озера, де зовсім недавно з’являвся Ксарх, тепер простягалася чиста водна гладнеча.

По її поверхні плавали дивовижні птахи.

Їхні рухи були настільки спокійними, що здавалося, ніби саме озеро ледь помітно погойдує їх на своїх хвилях.

А далеко попереду, там, де раніше здіймалися сухі й покручені стовбури, росли велетенські дерева.

Їхні крони здіймалися високо вгору, а серед гілок розкривалися величезні сині квіти.

Аліса дивилася на все це, затамувавши подих.

Естріт.

Справжній Естріт.

Не той похмурий і мертвий світ, який вона бачила хвилину тому.

Зовсім інший.

Живий.

Прекрасний.

І від цього відкриття ставало ще страшніше.

Бо тепер вона розуміла: потворний краєвид навколо був несправжнім.

Поруч із велетенськими деревами перебували істоти, схожі на Кассандру. Їхні постаті здавалися майже сяючими, наче вони самі були частиною навколишнього світу.

Трохи далі виднілися представники виду, що віддалено нагадував людей.

Можливо, це й були люди.

Але з такої відстані Аліса не могла розгледіти їх достатньо добре.

Вона зробила ледь помітний крок уперед.

Хотілося побачити більше.

Зрозуміти.

Запам’ятати кожну деталь.

Але Кассандра прибрала руку.

І світ миттєво зник.

Усе повернулося на свої місця.

Зелень щезла.

Чиста вода знову перетворилася на чорну, в’язку багнюку.

Велетенські дерева зникли, поступившись місцем сухим мертвим стовбурам.

Повітря знову здалося важким і задушливим.

Аліса кілька секунд мовчала.

— Якщо ваш світ настільки прекрасний... — нарешті промовила вона, — то чому ти живеш у нашому?