Розділ 37

Падіння не оглушило, але земля під ногами відгукнулася огидним, вологим чавканням.

Аліса не втрималася на ногах і впала на коліна, миттєво відчувши, як крізь джинси просочується крижана, густа жижа. Вона судомно втягнула повітря й одразу закашлялася. Легені обпік важкий, застояний запах прілості, сірки й чогось давно згнилого.

Запах був настільки щільним, що здавалося, ніби його можна торкнутися руками.

Аліса спробувала вдихнути ротом, але стало лише гірше. На язиці з’явився гіркий, металевий присмак. Дівчина інстинктивно прикрила ніс долонею й кілька секунд просто сиділа, не розуміючи, що відбувається.

Де вона?

Останнє, що вона пам’ятала, — Тараса.

Вона пішла за ним.

А далі...

Порожнеча.

Аліса повільно підняла голову.

І подих перехопило вже з іншої причини.

Над світом простягалося багряне небо.

Воно не було схожим ані на захід сонця, ані на світанок. У ньому не було нічого природного. Здавалося, ніби над головою розкинули гігантське полотно, просякнуте запеченою кров’ю, а за ним палало щось величезне й невидиме.

Світло існувало, але тепла від нього не було.

Навпаки.

Від цього тьмяного багряного сяйва віяло холодом.

Воно лягало на землю довгими, неправильними смугами, змушуючи кожну тінь витягуватися, ламатися й набувати химерних обрисів. Іноді Алісі здавалося, що деякі з них рухаються самі по собі.

Вона моргнула.

Тіні залишилися нерухомими.

Дівчина насилу підвелася, витягуючи ноги з чорної болотяної жижі. Та тягнулася за взуттям в’язкими нитками, наче не бажала відпускати. Поверхнею плавали маслянисті райдужні розводи, а в деяких місцях із багнюки повільно підіймалися крихітні бульбашки, що лопалися майже беззвучно.

Жижа була більше схожа на рідкий бруд із домішками мазуту.

Аліса зробила крок.

Під підошвою знову огидно хлюпнуло.

Вона завмерла.

Жодних звуків.

Ні птахів.

Ні комах.

Ні вітру.

Навіть звичного шелесту трави не було.

Лише тиша.

Не звичайна тиша порожнього місця, а якась гнітюча, неправильна. Така, у якій будь-який випадковий звук мав би здатися криком.

За кілька кроків від Аліси простягалася гладь темного озера.

Абсолютно мертвого.

Воно здавалося величезним шматком чорного скла, що розкинувся аж до самого горизонту. На поверхні не було ані єдиної хвилі, ані брижі, ані навіть віддзеркалення багряного неба.

Це було найдивнішим.

За такого світла вода мала б хоча б трохи блищати.

Але озеро нічого не відбивало.

Наче неба над ним узагалі не існувало.

А на протилежному березі, наче кістляві пальці, що вирвалися з підземного царства, у багряне небо здіймалися остови трьох велетенських дерев.

Колись вони, можливо, були живими.

Тепер від них залишилися лише потворно товсті стовбури та сухі, скручені гілки. Вони перепліталися між собою, утворюючи над берегом подобу величезних чорних пазурів.

Кожна гілка була вкрита чимось в’язким і блискучим.

Чорна субстанція повільно стікала вниз, збиралася на кінцях сучків і важкими краплями падала в багнюку.

Кап.

Пауза.

Кап.

Аліса мимоволі здригнулася.

Звук виявився єдиним у цьому світі.

І тому — нестерпно гучним.

Вона повільно повернулася, намагаючись зорієнтуватися.

Намагаючись зрозуміти, звідки прийшла.

Намагаючись знайти хоч щось знайоме.

Нічого.

Ні дороги.

Ні будівель.

Ні людей.

Ні ознак звичного світу.

Лише багряне небо, мертве озеро, три понівечені дерева й безкрайня багнюка.

І тоді Аліса побачила його.

Неподалік від неї стояв Тарас.

Дівчина полегшено видихнула.

Усього на секунду.

Бо майже одразу зрозуміла: щось не так.

Тарас стояв абсолютно нерухомо, повернувши голову в її бік.

Він не мав переляканого вигляду.

Не мав вигляду розгубленого.

Не намагався вибратися з багнюки.

Він просто дивився.

Його погляд був лячно чистим, відстороненим і крижаним. На обличчі не відбивалося ані здивування, ані полегшення від того, що він побачив знайому людину.

Аліса відчула, як усередині здіймається тривога.

— Тарасе?..

Він навіть не моргнув.

— Як ти тут опинилася? — рівним, чужим голосом запитав він.

У цьому голосі не було ані краплі людського тепла.

Саме тоді Аліса остаточно зрозуміла.

Перед нею стояв Тарас.

Але говорив не він.

— За... за тобою пішла, — насилу видавила дівчина.

Вона сама почула, наскільки тремтить її голос.

Тарас злегка нахилив голову.

Цей рух був майже людським.

Майже.

А далі її губ торкнулася тінь сумної, зловісної посмішки.

— Дарма...

Тієї ж секунди його тіло різко здригнулося.

Аліса відсахнулася.

Із грудей Тараса, наче зсередини розриваючи плоть і одяг, із тихим, зловісним шипінням почала виходити напівпрозора сутність.

Вона не була схожою на дим.

І не була схожою на привида.

Її обриси постійно змінювалися, розпливалися й знову збиралися, наче сама матерія ніяк не могла вирішити, якої форми їй набути.

Сутність повільно вислизнула з тіла чоловіка.

Кассандра.

Вона залишила свою тимчасову оболонку так легко, наче людське тіло ніколи не було для неї чимось більшим за одяг, який можна зняти.

На мить вона зависла в повітрі над Тарасом, що похитнувся.

Аліса заплющила очі.

Вона не хотіла цього бачити.

Але почула.

Спочатку — судомний вдих.

Потім хрип.

А за ним — людський крик.

Вона різко розплющила очі.

Тарас нарешті отримав свободу.

І впав на коліна просто в багнюку.

Він важко дихав, судомно хапаючи ротом повітря. Його руки тремтіли так сильно, що пальці кілька разів зісковзнули з в’язкої поверхні.

Він озирався навколо.

Багряне небо.

Чорне озеро.

Мертві дерева.

Багнюка.

Він дивився на все це й не розумів.