Розділ 36

Тарас увійшов до кімнати спокійно.

Впевнено.

Так, наче повертався до власних володінь, де кожен предмет інтер'єру був давно знайомий і підкорявся його волі. Ні настороженості, ні цікавості, ні найменшого здивування не було в його рухах.

Він на секунду завмер на порозі, ледь відчутно повівши плечима, наче прислухався до чогось, недоступного звичайному людському слуху.

Після цього його крижаний погляд зафіксувався на різьбленому кріслі.

Там, завмерши в неприродно прямій, застиглій позі, сиділа Марина.

Її руки нерухомо лежали на підлокітниках. Голова була злегка відкинута назад, а погляд застиг десь перед собою, наче жінка давно перестала помічати навколишній світ.

Тарас дивився на неї кілька секунд.

Ані тіні сумніву не відбилося на його обличчі.

Він зробив три карбовані кроки вперед, опинившись впритул до жінки, і голосно, чітко промовив давні слова закляття:

— Шаар... Кесса... Ар'хан... Шазар.

Останнє слово наче вдарило по самій кімнаті.

Тієї ж миті старовинна брошка на блузці Марини спалахнула густим, відразливим сяйвом.

На мить світло стало настільки яскравим, що обриси меблів навколо крісла немов розпливлися.

А потім просто по підлозі метнулися лінії темного вогню.

Вони виникали одна за одною, стрімко з'єднуючись між собою й окреслюючи навколо крісла ідеальне коло. На його поверхні проступили пульсуючі знаки, схожі водночас на стародавні письмена й дивні символи, сенсу яких неможливо було збагнути.

Кімната відгукнулася низьким, вібруючим гулом.

Звук відчувався не стільки вухами, скільки всім тілом.

Скло у вікнах дрібно задрижало. Десь у глибині будинку протяжно скрипнуло дерево.

А потім здригнулося ростове дзеркало.

Спочатку ледь помітно.

Потім сильніше.

Його поверхня вкрилася швидкою, хаотичною ряботою, наче за склом раптом виникла невидима вода. Дзеркальний блиск миттєво згас.

Відображення кімнати зникло.

На його місці виникла глибока, затягуюча чорнота.

Вона не була схожа на звичайну темряву.

Здавалося, всередині дзеркала взагалі не існувало світла.

Нічого.

Лише клубочився непроглядний морок, від якого до кімнати повіяло могильним холодом.

Тарас не став зволікати.

Він навіть не глянув на застиглу в кріслі Марину.

Зробивши два швидкі, впевнені кроки до ожилого переходу, він зупинився лише на частку секунди перед самою межею.

Чорна поверхня дзеркала наче ворухнулася йому назустріч.

Тарас ступив просто в морок, що клубочився.

І зник.

Не розчинився поступово.

Не провалився.

Просто перестав бути частиною цієї кімнати.

Аліса Воронцова, безшумно прочинивши двері квартири №13, встигла побачити лише те, як постать Тараса перетинає межу дзеркала й розчиняється в чорній пітьмі.

Вона завмерла.

Лише на мить.

Її розум відчайдушно намагався знайти бодай якесь раціональне пояснення побаченому.

Але жодного не знаходив.

Перед нею щойно зникла людина.

Просто в дзеркалі.

Аліса перевела погляд на Марину.

Потім — на знаки, що світилися навколо крісла.

Ще раз на дзеркало.

Страх нарешті дістався до неї.

Але разом зі страхом усередині спрацював інший, значно сильніший імпульс — той самий божевільний, потаємний інстинкт, який не раз змушував журналістку лізти туди, куди розсудлива людина навіть не стала б дивитися.

Професійний азарт.

Цікавість.

І пекуче бажання дізнатися правду.

Якщо Тарас зміг туди увійти...

Думка навіть не встигла оформитися до кінця.

Аліса зірвалася з місця.

Цілковито ігноруючи Марину, яка сиділа в кріслі, знаки, що світилися на підлозі, та власний страх, вона рвонула вперед.

Кілька швидких кроків.

Ще один.

Відстань між нею та дзеркалом зникла.

Воронцова ластівкою стрибнула в дзеркальну раму, витягнувши руки вперед.

Пальці вже торкнулися холодної, чужої темряви, коли позаду пролунав глухий хлоп.

Портал зімкнувся.

Дзеркало знову стало звичайним склом.

Аліса зникла разом із ним.