І

Він, розплющивши очі у підсвідомості, не розплющуючи самих очей, дивився у темряву. Навіть не так.  Він дивився на всю кімнату і на весь світ, відчуваючи припливи в голові, які не тиснули на мозок, але перетікали в душу, наповнюючи вени хвилюванням і ставлячи запитання: «Чому?».

У свої вісімдесят п'ять, за наявності достатньо уважних дітей та онуків, він відчував, як життя протікає крізь нього, все менше помічаючи його існування.

Та, з якою він ділив щасливі дні й роки, давно відійшла у спокійніший світ, куди навряд чи відкрита дорога подібним думкам. Ті, з ким він міг по-старечому обговорити до низу спадну криву моралі, людських стосунків і державної політики, кинувши все до біса тут, теж вирушили у кращі світи. І вийшло так, що ходячи вулицями, парками та магазинами, час від часу відвідуваним своїми дітьми, він перестав бути помітним для оточуючих. Тобто, з ним вітаються сусіди, йому поступаються місцем у транспорті молоді люди, його обіймають онучки, але це все нагадує пасажира на пероні проміжної станції, повз якого пролітають швидкі поїзди.

Оптиміст за життям, але реаліст по суті, він усвідомлював той позитивний момент, що розуміння своєї прозорості до нього прийшло на дев'ятому десятку. Адже багато хто знайомиться з цим почуттям удвічі раніше і переживає вдвічі важче. А у вісімдесят п'ять, коли більше помічаєш квапливість мурахи, ніж неспішність ластівки, ти по-дитячому готовий годинами спостерігати за сніжинками, що падають на долоню, замислюючись про їхнє коротке, але вічне життя у кругообігу води в природі.

Він змусив себе розплющити очі й сів на край ліжка. Напівтемрява освітленої нічником кімнати нічого нового у відчуття не привнесла. На столі розмовляло радіо, намагаючись викликати його на діалог. На підвіконні лежала кішка, примруживши очі, спостерігаючи за його безсонням. З неї, як зі співрозмовника, користі було мало що йому, що радіо, бо всі її здібності починалися і закінчувалися на безмовному терті об долоню. А тому домовляли за кішку вони обидва: радіо і старий.

— Яке неприємне слово «старий», як вирок самотності, — спіймав він себе на думці, — хто усвідомлює своє старече майбутнє, бігаючи у сорок подібно до юнака і дивлячись на свого в'янучого, але з міцним рукостисканням, батька!? Час же рахує по-своєму. Кілька разів заснув-прокинувся, і ось уже ти на його місці у статусі «в'янучого з міцним рукостисканням».

Мій час минає, як минає час зірки, що перетворюється на білого карлика. І попри те, що творець відвів нам неспівмірно різні терміни життя, зрештою ми приходимо до одного й того самого: пульсації наших емоцій перестають бути помітними ззовні, спалюючи нас ізсередини; ми перестаємо нести світло, і про нас забувають навіть астрономи-самоуки. Але це краще, ніж, роздуваючись до надгіганта, спалювати всіх, хто жив із тобою поруч. Приходити у світ треба гучно, заявляючи про себе першим роздираючим повітря немовлячим криком. Йти треба тихо, не тривожачи тих, кого любиш і хто любить тебе.

Він встав і пройшовся квартирою, розім’явши, як то кажуть, кістки. За три години сну в ній нічого не змінилося. За вікном поменшало білих крапок на сусідніх будинках, і місяць перекотився набагато правіше. Цих змін було занадто мало, щоб зацікавити його, і він знову подався до спальні:

— Якими різноманітними були дні в молодості, і якими одноманітними вони стали в старості, ніби тебе поставили на конвеєр закручувати один болт в один отвір, без права змінити спеціалізацію, — знову повернувся він до роздумів, вкладаючись у холодну постіль.

Навпроти стояло акуратно застелене її ліжко, що давно охололо, але все ще було дороге і гріло душу. Кішка, так само відзначивши, що світ мало мінливий, не поворухнулася, провівши його поглядом до ліжка. Він укрився ковдрою і повернувся до стіни:

— Розчиняючись у світі, дуже шкодуєш, що не зробив і мільйонної частки того, що хотів зробити. Тобто, з одного боку, дні ніби стоять на місці, а з іншого — роки пролітають швидше за дні. І, знову ж таки, у цьому розбалансованому стосовно тебе світі ти відчуваєш себе маленьким Каспером, якого не помічає ніхто, включаючи таких самих привидів. Будь ти хоч народним улюбленцем, хоч самою королевою Англії, блиск твого сяйва в часі невблаганно сповзає вниз. Навіть золото з роками потребує полірування, а старість — не золото; старість плавно насідає на вас сутінками, а після — нічною імлою, вимкнувши одного разу світло повністю.

Він знову заснув, у надії швидше побачити свою велику і дружну сім’ю за родинним столом. Він знову не розумітиме того, про що говорять діти; не встигатиме збагнути, що йому розповідають онуки, але вони будуть із ним поруч за одним столом.

— Діду!

— Тату!..