10.2

***

/«Каселона»/

Пачка овочевих онікських пельменів розірвалася, білі кульки розкотилися під ногами. Сем зло розкидав їх носком черевика і вчепився в пластиковий контейнер з якоюсь зеленню, яку точно не замовляв – її всунули під час закупів інших продуктів як бонус.

– Що ще за погань? – Спробував прочитати напис на етикетці. – Чортові імпортери, хоч би назву переклали! – Він глянув під світло і скривився. – Броколі. Чудово. Акція, вочевидь, називається: «Витратьте півтори тисячі одиниць та отримайте шматок інопланетної капусти у подарунок».

– Це не капуста. – Сана так і не пішла з трюму. – Я читала, що…

– Мені справді начхати на твою думку! – обірвав Сем. – А втім, тримай. – Тицьнув їй контейнер. – Не пропадати ж добру? Це твоя вечеря.

– Це еліанин у сплячці.

Божевільня! У кіборга заклинило процесор? Але «Котя» теж писала про «зайців»… Чи не цю коробку вона мала на увазі?

– «Заро», скан та переклад. – Сем повернув етикетку до камери. – Швидко.

– Не допоможе, капітане. Це тара з-під рорайнських оливок.

– Тебе ніхто не питав. – Він ненавидів бляшанку за саме її існування.

Але бортовий комп’ютер підтвердив сказане. Оливки виду «Рорайнський промінь», термін придатності закінчився минулого року.

– Зніми кришку. – Сана зазирала з-за плеча, ніби зухвалий привид.

– Чому б раптом? – Тон, яким було вимовлено її пропозицію, наштовхував на підозри.

– Тому що ти, капітане, вічно чиниш мені наперекір. Ось я й кажу: «Зніми кришку». Сподіваюсь, у тебе вистачить упертості мене не слухати.

Перш ніж мозок встиг осмислити цю інформацію, пальці Сема відкрили контейнер, і вантажний відсік заповнився насиченим запахом гнилого часнику.

– Це не броколі. – Сем не чіпав зморщену зелену масу, що нагадувала в’ялену капусту. – Не броколі. Не…

– Точно. А ти поводишся як дитина. Розпитай про еліан «Зару», якщо мені не віриш. І краще не бери його голими руками, бо під час сплячки з нього виділяються концентровані речовини для відлякування хижаків. Вбити це не вб’є, але дерматит гарантовано. І…

Сем, не дослухавши, швидким кроком вийшов із трюму і попрямував до своєї кімнати. По-перше, дізнатися в тиші та спокої про еліан. По-друге, перевірити, чи немає листів від «Коті». По-третє, побитися головою об стіну, якщо по-перше і по-друге виявляться реальністю.

– …у жодному разі не допускай контакту залялькованого еліанина з водою, – закінчила фразу Сана. – Але ти вдаси, що цього не чув, правда ж?

***

– Я зміг увімкнути планшет професора! – Мік чекав власника «Каселони» біля його каюти. – Фу, що це?

Сем скривився. Він сяк-так прилаштував кришку, але часниковий сморід пробивався назовні.

– Нічого. – Хотілося, щоб напружена посмішка була не надто фальшивою. – То таке, одна…

– Гей, дядьку, жерти треба в їдальні, бо таргани заведуться! – Міра, що пробігала повз, висмикнула контейнер і понесла на кухню. – Поставлю в холодильник. Не бійся, ніхто твою траву не чіпатиме, нам тато зробив котлети і макарони з сиром.

Сем провів ємність із імовірно еліанином (чи потворною броколі?) довгим поглядом, проте наздоганяти не став. Що морозильник, що холодильник – один хрін. Спочатку треба розібратися з Торном та зломом.

– Що там було, Міку?

Хлопець скорчив кумедну пику:

– Дурня якась. Тобто програма, звичайно, цікава, але з тих, що не завдають жодних серйозних проблем. «Трисекундочки» називається. Маскується під елемент системи та дозволяє в неї зазирнути. На кілька секунд, розумієте? Цього вистачає, щоб відчути себе володарем світу, а потім система розпізнає підробку і викидає ідіо… хакера геть. Такими школярі бавляться. Серйозні люди користуються зовсім іншими прогами.

– Три секунди, так? – Сем намагався збагнути, що особисто він встиг би зробити за цей час. Здається, нічого особливого.

Мік нервово пошкріб нігтем м’яку панель коридору і покосився на вогник камери в дальньому кутку.

– «Зірниця» занадто стара, – сказав тихіше. – І пригальмовує страшно. З нею у професора було секунд шість, а то й усі десять.

– Впевнений?

– Ні. Гадаю, «Зара» стукнула Торна одразу після підключення, та я все ж спробував зрозуміти, куди він міг би лазити…

– І?.. – Сем насторожився.

– Нікуди. Маршрут не змінювали. Я почав симуляцію… Загалом, прибуття на Онікс-10 точно за графіком. Думаю, професор не встиг ввести свої параметри. Іноді «Зара» працює як треба!

«Отже, хвилюватися нема про що», – Сем мав би відчути полегшення, проте тривога не відпускала.

Надто все просто… Великий учений намагається отримати доступ до бортового комп’ютера крихітної «маршрутки» за допомогою дитячої програми і впадає в кому через легкий удар струмом, не встигнувши нічого зробити. Вкрай неправдоподібна ситуація.