3.3

***

/Онікс-6/

У «Барахолці Ніка» панував небувалий ажіотаж. Другий відвідувач за день, причому цього разу із пристойними грошима. Нікалу навіть спало на думку, що, можливо, доля робить йому натяки. Мовляв, візьмись, Товстуне Ніку, за розум, і справді займайся легальною торгівлею, клієнтуру я тобі поступово дам.

Але такі думки вивітрювалися швидко. Барахолка – чудове прикриття для справжнього бізнесу – того, що приносить не схожий на милостиню дріб'язок, а реальні суми.

Онікс-6 – дорога планета, тому доводиться крутитися щосили. Податки пекельні, кожен щур із держструктур намагається відхопити собі жирний шматок, люди Молодого Сіна зовсім озвіріли – пропонують малим магазинчикам захист від власної банди, туристи давно зникли…

Ні, законними способами тут не вижити. Проте й упускати рідкісного клієнта Нікал не збирався. Дрібка до дрібки – і буде доньці на морозиво. Або на новий флаєр, якщо збирати, вміючи.

– Шукаєте щось конкретне? – Він люб’язно усміхнувся. – Можу я чимось вам допомогти?

Відвідувач і бровою не повів – залишався похмурим і зосередженим, ніби не чув нічого і нікого навколо. Він насторожено оглядав напівпорожні вітрини і вміло ховав обличчя від єдиної в барахолці камери відеоспостереження. Привабливе, до речі, обличчя – з тих, що зазвичай красуються на постерах воєнних фільмів. Різкі риси, пронизливий погляд, коротка зачіска, щільно стиснуті губи… І вражаючі м’язи під дизайнерським діловим костюмом.

«Чи не поліцейський під прикриттям?» – засмутився Нікал, миттю перевівши гостя з рангу бездонних гаманців до рангу проблемних суб’єктів.

– Вибір у нас невеликий, – спробував зайти з іншого боку. – Вас цікавить бакалія чи…

– Нікал Лютик, – перебив незнайомець. – Товстун Нік.

Торговець намацав під прилавком кнопку сигналізації і приготувався драпати крізь прикриті шторою задні двері.

– Так, це я, – відповів статечно. – Чим можу допомогти?

Відвідувач перевальцем підійшов ближче.

– Мені казали, ви вмієте працювати з документами, – промовив упівголоса. – Плачу потрійну ціну.

Незважаючи на те, що Нікал любив гроші майже так само сильно, як і дружину, обережність взяла гору над жадібністю.

– Хто казав? – безтурботно уточнив він, пересуваючи пальці до кишені з портативним паралізатором.

– Джеділей Сін. Ми з ним недовго відпочивали в одному санаторії на Оніксі-3.

Торговець здригнувся. Рука, зачепивши зброю, безвольно повисла.

Джеділей Сін, або Старий Сін, як його називали після появи Молодого Сіна, – місцевий мафіозі, який відбував термін у колонії суворого режиму на Оніксі-3. Неважко здогадатися, з якого «санаторію» прибув клієнт. Зв’язуватися з таким собі дорожче. Краще прикинутись ідіотом і спровадити його потихеньку, постаравшись нічим не образити.

– Знаєте, я…

Незнайомець не дозволив договорити:

– З мене план, з вас – залагодження кількох формальностей. І разом із оплатою ви отримаєте добру пораду.

– Змотувати вудки? – незграбно пожартував Нікал.

– Якщо ви дивитеся новини, то напевно в курсі, що цього року Сін має твердий намір виграти апеляцію. Допоможіть мені, і я розповім вам про його плани щодо вашої родини.

– Що?!

– Не вдавайте, ніби здивовані. Ви заляпані в його справі на вуха. Пропоную взаємовигідну співпрацю. Мені потрібні легальні папери, вам – рішення. Обміняємось?

Торговець погодився, не роздумуючи і не боячись, що це обман, але й не надто швидко, щоб клієнт не запідозрив каверзи.

Чоловік, що платив готівкою, міг дійсно бажати сім’ї Нікала тільки добра. Все можливо. І в закостенілих головорізів часом прокидається совість. Але покладатися на його слова було безглуздо.

Про плани Джеділея Сіна знали всі, хто хоч іноді вмикав новини. Власник барахолки розумів, що рано чи пізно сьогоднішній день настане.

Відверто кажучи, готуватися до відступу Нікал почав майже вісім років тому, коли судовий процес над непереможним Старим Сіном тільки розпочався. Відтоді багато води збігло… Плани змінювалися, коригувались, уточнювалися та покращувалися. Тепер саме час втілити їх у життя.

Наобіцявши гостю все й одразу, торговець провів його до виходу і заглянув у приховану частину барахолки, що призначалася для відпочинку та неофіційних зустрічей.

– Алесано? – покликав голосно.

З-за перегородки, що відділяла імпровізований «кабінет» від складу, визирнула скромно одягнена дівчина в навушниках.

– Я все чула, дядьку, – її мелодійний голос був тихий, але виразний. – Вибачте, що від мене одні проблеми. Що робитимемо?

– Те, що й завжди. – Нікалу не подобалася її постійна покірність долі. – Перейдемо від слів до діла. Збирай речі, ти їдеш.

– Ось так просто? – здавалося, Алесана розгубилась. – А як же…

– Алесано, до тебе скоро прийдуть. Я не зможу захистити тебе тут, на Оніксі. Тобі треба залишити систему.