РОЗДІЛ 1.1. Останній день на Мебісі

/З відеоблогу Коте Ріни/

Всім привіт! Мене звуть Катя і, як виявилося, на Імодалісі я – знаменитість. Хочете знати, чому? Для початку спитайте у Галапедії, що таке Імодаліс. Йому там присвячено цілих п’ять рядків.

Щоб заощадити ваш час, поясню ще коротше.

Імодаліс – безперспективна глухомань із псевдофеодальним ладом і монархом, що веде родовід мало не від земних королів. На цій планеті століттями не відбувалося нічого цікавого, але нещодавно в медіа випливла моя історія, і її назвали сенсацією.

Уточню відразу: я ніколи не була на Імодалісі й не прагну туди потрапити. Я поважаю тамтешніх мешканців і бажаю їм усього найкращого. Мене обурює лише несправедливий суспільний устрій, повне безправ’я простого народу й експлуатація незахищених верств населення.

Я не ідеалістка і розумію: там, де зазнали поразки відомі правозахисники, моя особиста думка нічого не змінить. Це сумно, але таке життя. Подібних світів на околицях хоч греблю гати, адже абсолютна влада – то святе.

Це був сарказм, ясно? У «Довіднику для блогерів-початківців» радять такі моменти уточнювати.

Проблема в тому, що одного разу мені знадобилися нові документи, і я не знайшла нічого кращого, ніж придбати в галанеті сумнівний паспорт типу «папір, чорнило та нерозбірливий підпис». На Оніксі цей раритет без проблем трансформувався в абсолютно легальну ідентифікаційну картку міжгалактичного зразка. Ну гаразд, визнаю: статися диву допомогло значне фінансове «пожертвування», і відтоді у всіх базах даних я значусь як уродженка Імодалісу.

Раніше це не давало ні бонусів, ні незручностей, однак у недавньому минулому «Каселона» дещо зробила, і її помітили репортери.

Що саме? Ми врятували планету, викрили змову, розкрили справу про вбивство, але тсс… Мій начальник дуже скромний, хвастатися йому забороняють віра і таргани.

Чесно кажучи, я майже завжди користувалася підробленими документами і не збиралася показувати світу справжні. О, це довга історія, розповім якось пізніше. Та тепер Онікс залишився позаду, я несподівано здобула громадянство Аріппи… Ну і кумедна історія! Не для всіх, щоправда. Загалом, я вирішила стати повністю законослухняною людиною. Тобто за фактом не людиною, проте тут можна посперечатися. Ой, не питайте, ця історія, мабуть, дуже сумна.

Неважливо. Суть у тім, що на старому доброму Мебісі мене впізнали в обличчя і не впізнали за документами, тому почали порпатися в минулому. Мої незаконні справи набули розголосу. Онікс оголосив мене персоною non grata, Імодаліс – національною героїнею.

Я думала, це кумедно. Виявилося – погано. Імодалісу потрібні його п’ять хвилин слави, і він готовий на все, аби про скандальну Коте Ріну говорили як про піддану Іможена Великого, сімнадцятого короля планети і системи.

Мені пропонували землі, титул, шлюбні пута і навіть астероїд. Я б охоче погодилася на банальні гроші, але одного прочитання історії та законодавчих актів Імодалісу вистачило, щоби зрозуміти: у це болото краще не лізти.

Отже, при здоровому глузді та твердій пам’яті я офіційно заявляю, що не поміняю громадянство.

Бачу, в коментарях користувачка «Лисичка Сью» висловлює впевненість, що якщо мені приставити до голови бластер, я підпишу навіть заяву на прижиттєву роздачу органів.

Шановна Лисичко, ви маєте рацію. Сподіватимемося, що в наш прогресивний вік зброю як останній аргумент використовують лише злочинці, а всі дипломатичні питання вирішуються за допомогою переговорів.

На інші зауваження відповім у наступному випуску, бо обов’язок кличе. Який? Трудовий.

Усім добра!

Ваша Коте Ріна, не уродженка Імодалісу, громадянка Аріппи.

***

/Мебіс/

Останній тиждень Сема Райса не залишало відчуття тривоги. Все йшло надто гладко! Всесвіт ніби притримував дрібні капості і готував масштабний сюрприз.

Система Мебіса виявилася напрочуд адекватною. Митники приділили «Каселоні» мінімум уваги, замовники забрали товар ще в день приземлення, нові контракти вдалося укласти без зайвої біганини та танців із бубнами. Навіть клімат головної планети радував сонцем і теплом, а на слабкі піщані бурі можна було не звертати уваги.

Незвична ситуація. Сем давно відвик від легкого життя і сприймав кожну спокійну мить як затишшя перед бурею. Досі чуття не підводило.

«Що за недоречний песимізм? Мебіс – розвинена планета з лояльною владою та законослухняним населенням. Що тут може статися?» – і як накаркав!

Рівно о дванадцятій нуль-нуль за місцевим часом бортовий комп’ютер урочисто повідомив про візит представників Служби Безпеки Космопорту і запропонував зустріти їх зарядом паралізатора, бо в одного з них посвідчення старого зразка, прострочено на чотири з половиною хвилини.

– Після оновлення ти стала надто агресивною, «Заро», – буркнув Сем.

Кинув кульгавому роботу-прибиральнику болотяно-зелену сорочку, трохи забруднену мастилом у машинному відділенні, взяв у каюті таку саму, але чисту, і наказав впустити непроханих гостей.

Не хотілося через непорозуміння поставити під загрозу завтрашній відліт. Добре озброєна делегація із п’яти осіб – не обов’язково проблема. Залишався крихітний шанс, що це стандартний обхід чи помилка.