107. КРИШТАЛЕВИЙ ГРИБ

с. Кукезів, Львівщина

У Кукезові, на межі лісу й поля, раз на рік виростає дивина — прозорий гриб.
Він з'являється лише в один конкретний день — але ніхто не знає, який саме.
Тільки той, хто випадково натрапить — чує голос. Тихий, спокійний, як шепіт, що йде не ззовні — а зсередини тебе.

Олег шукав підосичники. Нічого особливого, звичайний недільний обід на природі.
І раптом — помітив гриб. Блищав, як сльоза на сонці. Торкнувся — і…
– Тату?
Голос. Як згадка, яку не чекав.
Голос, який не чув п'ятнадцять років.
Не з повітря. З серця. Із самого глибокого “тоді”.

Гриб не говорив слів. Він співав.
Мелодію, яку тато наспівував, коли щось лагодив на подвір’ї.
Та сама, що звучала в Олеговому сні на похороні. Та сама, яку він забув — але відчував у пальцях щоразу, як намагався пробачити собі, що не встиг сказати “люблю”.

Лісник, якого він зустрів дорогою назад, просто кивнув:

– Знайшов?
– Гриб. І голос…
– Не всі чують. А ти почув. Значить, щось залишилось між вами. Не зіпсоване. Не зламане. Просто… незавершене.

Олег не зірвав гриб. Залишив.
Він більше не чув голосу. Але пісню — так. Усередині. Як закладку між сторінками.
І вперше за довго — не боявся згадувати.
Бо знав: пам’ять — не тільки про сльози. А й про зустрічі, яких не було, але які можуть бути всередині тебе.

P.S.

Кажуть, у Кукезові зростає гриб, який чує твоє мовчання. Якщо ти його знайдеш — не питай “чому я?”. Просто слухай. Бо, можливо, саме він — те єдине “прощавай”, яке досі чекало на “дякую”.