105. КОЛОДЯЗЬ ІМЕН

с. Микуличин, Карпати

На краю Микуличина, де ліс стає густішим, а стежки — тихішими, стоїть старий кам’яний колодязь.
Його накрито дерев’яним зрубом, і мотузка вже давно обірвалась.
Але вода там — завжди свіжа. І що найдивніше:
якщо шепнути туди ім’я — вода або відповість… або промовчить.
І кожне мовчання — знак.

Ігор приїхав із другом — “на релакс”, як він сказав. Вони блукали стежками, доки не натрапили на той колодязь.
Хтось написав на камені:
“Назви ім’я — дізнайся правду.”

Друг пошепки сказав ім’я своєї колишньої.
– Оля.
У відповідь — легкий плюскіт.
– Значить, ще думає про мене! — радісно вигукнув.

Ігор стояв мовчки.
Потім сказав:
– Назар.
І… тишина.

Він намагався ще раз, іншим голосом.
Знову — нічого. Навіть хвилі. Ніби колодязь нічого не почув. Або не захотів почути.

Цієї ночі він не спав. Бо це ім’я — його брат. Той, з ким вони не говорили вже роками.
І він не знав, чи той живий. Чи злий. Чи пам’ятає.

На третій день Ігор зустрів старого, який носив воду з того колодязя.

– Чому він не відповів?
– Бо ім’я — це не слово. Це зв’язок. Якщо він перерваний — вода не дійде.
– А як відновити?
– Треба сказати те, чого не казав. І не в колодязь. А туди, звідки тягнеться біль.

Ігор подзвонив брату. Сказав просто:
– Мені сниться, що ми мали бути ближчими. Можна знову?
На тому кінці — тиша. Але потім:
– Прийди. Я теж шукав, з чого почати.

Він повернувся до колодязя. Сказав:
– Назар.
І вода… блиснула. Плюскіт. Ледь помітний — але точно живий.

P.S.

Кажуть, у Микуличині є колодязь, що чує імена. Але тільки ті, що ще мають зв’язок. Якщо він мовчить — не злись. Може, не ти мав називати. А спочатку почути.
Бо справжнє ім’я — це не звук. Це зв’язок, який не можна загубити, якщо не мовчати надто довго.