99. ВУЛИЦЯ СНІВ

Львів

У Львові є вулиця, якої не знайти на мапі. Вона з’являється рано вранці або пізно вночі — коли ще не зовсім реальність, але вже не сон.
Будинки на ній — старі, величні, з балконами, що тримаються не на кріпленнях, а на спогадах.
Кажуть, кожен дім тут відповідає чиємусь сну. Але ніхто не знає, кому саме.

Леся приїхала до Львова на літературний фестиваль. Після безсонної ночі пішла гуляти. І десь між Личаківською та туманом — побачила вулицю. Назви не було. Але одна з брам впізналась.

Саме така була в її сні — повторювалась роками. Там вона завжди тікала… але ніколи не знала, від кого.

Вона увійшла. І всередині — кімната з високою стелею, з вікном, що виходить у нікуди. На стіні — дзеркало.
Вона глянула — і побачила себе. В сні. Ту, що мріяла, кричала, падала, піднімалась.

А потім побачила інших. Людей. Незнайомих. Але в кожному — частинка знайомої історії.
Бо сни — це не тільки твої. Це фрагменти загального поля. Іноді ти живеш у чужому сні. І не помічаєш.

На лавці біля будинку сидів чоловік з ліхтарем.

– Ви тут часто?
– Кожної ночі. Бо це мій дім. Але не в реальності. Тут я жив, коли ще не встиг нічого втратити.
– А можна тут залишитись?
– Можна. Але тоді ти перестанеш мріяти. Бо це вже буде не сон — а звичка.”

Коли вона вийшла з вулиці — її більше не було. На тому місці — будівництво. Але в кишені — записка, написана її ж почерком:
“Повертайся тільки тоді, коли знову почнеш вірити у неможливе.”

І з того дня Лесі більше не снилась та втеча. Лише шлях.

P.S.

Кажуть, у Львові є вулиця, яка відповідає твоєму сну. І якщо ти на ній — не шукай сенс. Просто дивись і слухай. Бо, можливо, саме зараз ти проходиш крізь себе, як крізь ніч, що вранці подарує нове світло.