64. ТАРІЛКА ІЗ СКРЕГОТОМ

У Жмеринці, в старій багатоповерхівці, є квартира, яку всі пам’ятають як “тиху”. Ніхто там не сварився, не кричав, навіть телевізор звучав пошепки. Але один звук був незабутнім — скрегіт. Неприємний, ниючий, різкий, як шило по зубній емалі. Його видавала тарілка.

Олена успадкувала квартиру від тітки. Усе виглядало звично: серванти, вишиті серветки, старе радіо. Але на кухні, серед посуду, виділялася одна тарілка — біла з блакитним обідком і тріщиною посередині. Її поклали окремо. І записка:
“Не використовуй для брехні.”

Олена запросила подругу. Поклала суп саме в ту тарілку — не читаючи записку. Все було добре, поки подруга не сказала:

– Ти виглядаєш прекрасно, і я дуже рада, що ти переїхала.

І тоді... скррреееегггг...

Тарілка затряслась на столі. Вилку в руках потягнуло, ніби хтось її кусав. Звук був такий, що обом заклало вуха.

Наступні тижні Олена експериментувала.

• Коли говорили правду — тарілка мовчала.
   
• Коли хтось лукавив — скреготіла.
   
• Коли брехали собі — тріщина на ній розширювалась.
   

Вона навіть спробувала сказати вголос:
– У мене все добре.
Скрегіт. Гучний. Болісний.
І вона зрозуміла: тарілка не пробачає самообман.

Місцева сусідка сказала:

– Та тарілка залишилась ще від прабабці. Кажуть, вона колись зізналась у зраді на ній. І порцеляна тріснула. З того часу — суддя. Справедлива. Але безжальна.

Одного вечора Олена принесла тарілку в ліс. Поставила її на пеньок. І промовила:

– Я боюсь бути одна. Я втомлена. І мені погано. Але я дякую тобі. Бо тепер я це сказала.

Тарілка… розсипалась. Без звуку. Без скреготу. Без злості.

P.S.

Кажуть, у Жмеринці була тарілка, що не терпіла фальші. Якщо ти їв з неї — мусив говорити правду. Якщо хочеш перевірити себе — уяви, що кожна твоя фраза зараз дзвенить по емалі. І якщо десь щось заскреготіло — це не тарілка. Це твоя совість.