60. ВІКНО В СТІНІ

Ізмаїл — місто, де стіни товсті, бо пам’ять тут важка. Кам’яні двори, старі будинки, запах Дунаю, що вперто не вивітрюється. У самому центрі, на вулиці, де всі фасади однакові, є одна стіна, що іноді має вікно. Але тільки для тих, хто озирається. І тільки на кілька хвилин.

Микита — архітектор. Приїхав до Ізмаїла знімати матеріал про міжвоєнну забудову. Все було логічно, науково, під запис і фото. Аж поки не побачив вікно в місці, де на схемі — цегла.

Вікно не було особливим: біла рама, стара шибка, фіранка з вишивкою. Але коли він підійшов ближче — у ньому була квартира, яку він не впізнавав.

Але все було… знайоме. Шафа. Чашка. Дитячі чобітки біля дверей.

І голос зсередини:
– Не встиг… А тепер уже не зайдеш.

Микита спробував відкрити вікно — воно не піддавалось. Але коли торкнувся скла, воно стало теплим. І на секунду — в кімнаті промайнув він сам. Маленький. І мама, що тримає в руках годинник. Зламаний.

Він закричав:
– Це мій дім? Це було?..

І вікно зникло.

Пізніше він спитав у місцевої квіткарки:

– Там є вікно, але його не видно весь час. Ви знаєте?..
– Та бачила я. І не я одна. Одного разу там був мій чоловік. Іншого разу — мама. Але вони вже як пішли, то лишились тільки там. І я не підходжу більше. Мені ще треба тут трохи побути.

Він повертався щодня. Вікно з’являлось рідше. Кожного разу — інша сцена. Інший він. Інше життя, яке могло бути. Яке ще боліло.

І одного дня поруч з вікном з’явився запис:

“Увійди — забудеш теперішнє. Але отримаєш відповідь на ‘а якби…’”

Він посміхнувся. І пішов. Без відповіді.

P.S.

Кажуть, в Ізмаїлі є стіна, де іноді з’являється вікно. Але не для того, щоб бачити. А щоб згадати, чого ти досі не відпустив. І якщо вікно зникло — це не кінець. Це просто знак, що ти вже знову дивишся вперед.