58. ГОЛОС У КРИНИЦІ

На Полтавщині, між селами, що майже стерлися з мапи, є криниця, яку не заповнює дощ і не сушить спека. Вона ніколи не порожня, але і не переливається. І якщо набрати з неї воду — вона буде холодною. Але якщо нахилитися і мовчки вдивитись у глибину… ти почуєш голос.

Оля приїхала до бабусі на літо. Традиційна історія: міська дівчина, село без інтернету, нудьга, розетки в дивних місцях. Єдине цікаве — стара криниця, накрита дерев’яним дахом, з пожовклою табличкою:
“Не кидай слів у воду.”

Одного вечора вона нахилилась над криницею, просто дивлячись у темряву. І почула:

– А пам’ятаєш, як ти збрехала собі? Про нього. Про них. Про те, чого хотіла, але не зробила.

Голос не був страшним. Не жіночим і не чоловічим. Він був… правильним. Таким, якого не хотілося слухати, але від якого не можна було відірватись.

Щоночі вона поверталась до криниці. Питала:

– Це ти говориш зі мною?
– Ні. Це ти вже не мовчиш.

Голос відповідав на її страхи, сумніви, навіть ті, які вона ніколи не озвучувала. Іноді він повторював фрази з її снів. А одного разу — закінчив речення, яке вона ніколи нікому не договорила.

Стара сусідка сказала їй:

– Криниця глибока. Там не просто вода. Там правда. Але не вся витримуєш. Один хлопець хотів почути, що далі в житті. А криниця відповіла. І він мовчить з того часу.

Оля подумала, що в неї сильніша психіка. Але тієї ночі… криниця промовчала.

І вона зрозуміла — це була відповідь.

Наостанок вона прийшла з дзеркалом. Опустила його на мотузці в глибину — хотіла побачити, що внизу.

Відбився… не її погляд. Очі були ті самі, але погляд — тверезий, дорослий, той, що вже прийняв відповідь.

У дзеркалі промайнула фраза:

“Ти вже знаєш. Просто не хочеш собі сказати.”

P.S.

Кажуть, на Полтавщині є криниця, що відповідає не на питання — а на сумніви. І чим довше мовчиш перед нею, тим голосніше вона говорить. Якщо почуєш — не біжи. Просто зупинись. Бо, можливо, саме ця тиша — твоя найважливіша розмова.