56. ЗАЧИНЕНА СТЕЖКА

Межигір’я давно стало символом закритого. Але є там одне місце, куди навіть охоронці не ходять. Стежка, заросла травою, що не жовтіє. Її видно на картах, її видно з повітря. Але якщо ступити — ти більше не знайдеш її кінця. І, що гірше, не згадаєш, чому йшов.

Ігор був блогером. Любив розкривати таємниці, лазити в закриті зони. Йому сказали:
– Є стежка. Веде крізь ліс, але ніхто не знає — куди. І головне: коли виходиш з неї, не пам’ятаєш, що бачив. Тільки відчуття лишається. Або страх. Або спокій.

Стежка починається просто: дві берези, розламана табличка, сліди ніби від велосипеду. Але як тільки Ігор ступив на неї — навушники замовкли. GPS завис. І тиша стала така густа, що здавалося — вона лягає на плечі.

На сьомому кроці йому пригадалась розмова з батьком, яку він ніколи не завершив. На десятому — дівчина, якій він не сказав “залишайся”. На п’ятнадцятому — питання: “А хто я без глядачів?”

Стежка ніби знала, де болить. Під ногами хрумтіло не листя — а сумніви. Кожен поворот змінював його думки, ніби хтось лагідно керував.

Через годину він вже не пам’ятав, чи йшов вперед, чи назад.

Тоді з дерев пролунав шепіт:

– Ми не ведемо. Ми просто відкриваємо. Якщо ти сам собі не відповів — дорога не закінчиться.

Раптом стежка розділилась на три.

1. Темна, в тумані.
    
2. Яскрава, але порожня.
    
3. Та, з якої він прийшов. Наче.
    

Ігор сів. Дістав блокнот. Написав:
“Я шукав відповідь. Але знайшов — лише питання.”

Тоді почув кроки. Свої. Від себе. І стежка… зникла.

Він опинився біля тих самих беріз. Сонце вже сідало. GPS працював. Все виглядало нормально.

Але коли повернувся до машини — на задньому сидінні лежав листок:
“Ти пройшов. Але не всі повертаються тими ж.”

P.S.

Кажуть, у Межигір’ї є стежка, яка відкривається не ногами, а серцем. І якщо ти вийшов — не означає, що залишив усе там. Бо дорога пам’ятає. І колись вона може повернутись до тебе. Навіть якщо ти не захочеш йти знову.